20 вересня 2023р. відзначається 100 років від дня народження видатного українського письменника та кіносценариста Олександра Олександровича Сизоненка. І хоча більша частина його життя припала на радянський період, значення його творчості для розвитку та становлення української літератури заперечувати неможливо.

Олександр Олександрович Сизо́ненко народився 20 вересня 1923 року в селі Новоолександрівка нині Баштанського району Миколаївської області в селянській родині.  Як казав пізніше сам Олександр Олександрович, він родом «з козаків. Кажуть, що і село наше – Ново-Олександрівка – засноване було дідом Мусієм, із козаків. У селах «прикріпляли» до кожної людини вуличне прізвисько, і його ще називали Пасічка, тому що в степу голому, де було дике поле (до 1788 року, коли заснували Миколаїв) він завів для бджіл колодки замість вуликів. І ці колодки розставив навколо своєї хати, побудував собі хату таку з вальків, одне віконечко, одні двері. Мені сказали, що це ми маємо якогось там прапрадіда нашого. Він був дуже старий, у нього була отакенна борода, і жовта вона була. Курив люльку. Був справжній козак, хоч плечі мав уже похилені, жив навпроти нас,  сам-самотою і здається, ніколи не потребував нічиєї присутності. Це величава, якась дивовижна постать у моєму житті. І коли він приходив, то мама зразу відкривала заслінку печі, він сідав на порозі,  кресало виймав, закурював люльку і пускав дим у комин, щось розповідав…».

Ось як казав про своє дитинство письменник: «І моє гніздо, хата  батьківська  виникла 27-го року. І мені маленькому в’язала вузличок моя старша сестра, давала лозинку, щоб я одбивався від собак, і пускала з одного кінця села, де ми наймали хату, до іншого, понад ставом, де будувалася наша хата. І я бачив, як жінки місили  глину, підіткнувши спідниці. Сонячний день, гарний, і все красиві такі жінки, але найдужче світиться моя мама. Може, так здавалося. Вона в білій кофтинці, в білій хусточці… Вона підходила з тими закаляними ногами, нахилялася і цілувала мене, і казала: «О, мій помічнику!». Коржі там пекла моя сестра... То моє гніздо. Я  тут, під Києвом, вже переступаю межу життя, а там хата валиться… Мені прислали документ, підписаний головою райдержадміністрації, головою сільради і директором  школи про те, що хата «не підлягає ремонту». Це суцільна рана…

Город наш виходив до ставка. Батько такий сад виростив! Черешнево-вишневий. Біло-біло… Не було зовсім до того  садів у селі. Я ловив у  ставку рибу…  Там  для мене наймиліше, найдорожче місце не тільки на Україні, а й у всьому світі. І коли я був у Берліні, за Віслою, за Одером, то найперше згадував свою хату.

До читання Олександр Сизоненко пристрастився з дитинства: «Дуже багато читали в нашому роду. Батько і мати читали, дядько Митрофан – син мого діда, Микити Івановича Сизоненка. (Дід був на час російсько-японської війни командиром кінної розвідки в 4-му козачому корпусі генерала Міщенка, мав три Георгіївські хрести, помер від ран, одержаних під Порт-Артуром, вже 1910 року)… Всі дуже багато читали, і я навчився читати в 4 роки по «Кобзарю». І вони читають  вголос один одному, а я, накрившись рядниною,  слухав і «Грабители морей», і «Пещера сокровищ», інше  вже й забув…  Вони читали, і я зачарований був літературою змалечку».

Потім і сам відчув потяг до літературної творчості, його перші оповідання були надруковані у місцевій районній газеті, коли хлопець навчався у 10 класі.  

21 червня 1941 року – Сашко Сизоненко - випускник десятого класу Баштанської середньої школи. «Світанок того незабутнього дня ми зустрічали в полі. Стояли пшениці, як море. Тихо, ясно, погожо так було і славно. Благословлялося на щасливе життя, на майбуття, яке нам здавалося тоді просто неосяжним. І щастя на всіх нас чекало, а впала на голови війна», яка зруйнувала усі плани на щасливе майбутнє. І  літературну діяльність Сашко був вимушений  припинити.

О. Сизоненко мобілізований до участі в бойових діях, коли Баштанщина була звільнена від німецько-фашистських загарбників весною 1944-го. Перше бойове хрещення одержав під час звільнення міста Ковеля. Пройшов криваві дороги війни як сержант-мінометник 8-ї гвардійської армії В. І. Чуйкова, а під час штурму Берліна, за два дні до закінчення війни, був тяжко поранений.

Після війни працював робітником на Чорноморському суднобудівному заводі в Миколаєві. Повоєнний трудовий шлях Олександра Сизоненка співпав із першими успіхами на літературній ниві.

Перше оповідання було написано у 1948р. російською мовою «Недоигранный вальс» і  опубліковане під чужим прізвищем. Бо майбутній письменник ніби тавро мав – у нього при поранені пропав комсомольський квиток, що за тих часів дорівнювалось майже до зради.

З 1949 року оповідання вже під його іменем друкують газети «Бугская заря», «Південна правда», журнали «Вітчизна», «Огонек» та інші. Перші повісті та збірки оповідань молодого письменника «Рідні вогні», «Жду тебе на островах», «У батьківському краї», «Море замерзає біля берегів» були схвально зустрінуті читачами.

Без відриву від виробництва закінчив літературний факультет Миколаївського педагогічного інституту. У 1952 року молодого письменника приймають у члени Спілки письменників УРСР.

Багаторічна робота на Чорноморському суднобудівному заводі збагатила письменника великим життєвим досвідом. Зокрема, це допомогло Олександру Олександровичу створити багатоплановий роман «Корабели», героями якого стали творці морських лайнерів. У 1960 році твір приніс автору громадсько-літературне визнання.

Помітним кроком на шляху самовизначення О. Сизоненка як письменника став роман «Корабели» (1960). Це був не лише перший роман, а й фактично перший його твір, який широко відзначила критика. Та й саме слово «корабели» належить творчому таланту письменника. З його легкої руки воно стало асоціативним символом міста Миколаєва – міста, де народжувались великі кораблі. Сизоненкові «Корабели» були справжнім  художнім відкриттям в українській прозі, яка досі не зверталася до життя і праці суднобудівників. Про їхні будні і свята, про їхні тривоги і сподівання досі ніхто з українських митців не писав.

1962 року письменник переїхав до Києва. У цей час О. О. Сизоненко починає працювати на Київській кіностудії імені О. П. Довженка. Майже десятиліття О. О. Сизоненко пов'язаний з роботою на Київській кіностудії імені О. П. Довженка, де він обіймав посаду завідуючого сценарним відділом.

Він став автором сценаріїв фільмів «Білі хмари», «Кайдашева сім’я», редактором фільмів «Тіні забутих предків», «Новели Красного Дону», «Загибель ескадри», «Та, що входить у море», «Криниця для спраглих» та ін.

$IMAGE2$

Попри всі заслуги, життя та творчість письменника не обійшлися без впливу тодішнього тиску з боку відповідних органів. Так сталося з романом «Білі хмари». Роман вийшов у 1964 р., спочатку його надрукував журнал  «Вітчизна», далі «Радянський письменник».

У 1965р., як згадував сам письменник, «весь комітет із  Шевченківської премії проголосував за нього (роман «Білі хмари») таємно, та Гончар головував замість Корнійчука, і сказав: «Сизоненко нікуди не дінеться, йому тільки сорок років… А в списку Петро Йосипович Панч, якому  сімдесят п’ять. Давайте відкритим голосуванням віддамо Панчеві». І йому дали премію. Це абсолютно справедливо, Панч набагато  більше зробив, він – фундатор української радянської прози. А Сизоненко  таки нікуди не подівся, став лауреатом через 20 років…».

І далі: «Білі хмари» – це, власне, прощання із родом моїм, із батьком, із матір’ю. Вони померли протягом півроку. Я не знаю, як я сам тоді не вмер, працюючи на кіностудії ,  маючи обов’язки начальника сценарного відділу? І тут хотілося б нагадати першу фразу  роману, яку хотіли обов’язково  викреслити. «Дорога буде далека – через всю Україну, і сумна. В батькову смерть». Ну чого, мовляв,  «через всю Україну» обов’язково?  Що, литовцям чи  білорусам не гірко буде, хіба у них не вмирають батьки? Отакі були умови для видання, суворі. Покалічили роман,  терзали мене, як той роман вийшов –  незрозуміло. Там розкуркулювання, там колективізація, там голод.

Видатний український письменник Павло Загребельний під час святкування 50-річного ювілею Сизоненка заявив: “Проза Сизоненка має особливу тональність, Сизоненко не любить багато вигадувати, любить писати з натури. Усі його герої – це майже не вигадані люди. Залюбленість у рідні місця, рідних людей створює особливий стиль, сповідницький характер його розповідей. Сизоненко стоїть на шляху до великого таємничого процесу, коли художній твір зливається з дійсністю”.

Сторінки більш як 40 книжок свідчать про справедливість цих слів. У них і мелодії степового безмежжя рідної Новоалександрівки, і героїзм фронтовиків, і самовіддана праця корабелів – чорноморців – не випадкові сюжети, а епізоди з життя самого письменника.

У 1984 р. Олександр Сизоненко за епічну трилогію  «Степ», “Була осінь”, “Мета” був  удостоєний Шевченківської премії. Високохудожня, яскрава, прониклива розповідь про перші місяці великої страшної війни – літо-осінь 1941-го. Це не лише гімн солдатам, які полягли у ті перші дні вітчизняної, а й пісня, ода південному українському степові, що не так давно був Диким полем.

За цикл новел “А земля перебува вовіки…” Сизоненко став лауреатом літературного конкурсу ім. Ю.І. Яновського.

На перетині 80–90-х років письменник створює гостроконфліктний роман «Далекий Бейкуш», в основу якого лягла реальна історія про боротьбу прогресивної громадськості проти спроб прокласти канал Дніпро – Дунай.

Крім художніх творів та сценаріїв, Олександр Сизоненко добре знаний у літературному та культурно-мистецькому світі як автор досліджень творчих портретів національних геніїв  - Тараса Шевченка, Панаса Мирного, Івана Нечуя-Левицького, Лесі Українки та побратимів по письменницькій долі  - Максима Рильського, Володимира Сосюри, Юрія Яновського, Андрія Малишка, Олеся Гончара.

Олександр Олександрович Сизоненко протягом всього життя зберіг вірність темі відстоювання історичної правди про Другу світову війну. Це підтвердили його останні книги «Гамбурзький рахунок» (2008 р.) та «Валькірії не прилетять» (2011 р.), який утверджує ідеали гуманізму та прощення колишніх ворогів із відстані історичної перспективи.

Загалом перу визнаного класика вітчизняної літератури належать понад 30 романів, повістей, збірників оповідань та публіцистичних статей. Вони виходили білоруською, англійською, німецькою, польською, литовською, російською та іншими мовами. Їх спільний тираж обчислюється мільйонами примірників.

Останні роки Сизоненко жив на дачі в  у селі Конча Озерна під Києвом. Його сусідами були класики української літератури Павло Загребельний і Дмитро Павличко.

Олександр Сизоненко пішов з життя 13 вересня 2018р., тиждень не дожив до свого 95-річчя. Похований на Байковому кладовищі.

Наведемо кілька висловлювань Олександра Сизоненка з інтерв’ю, яке він дав у жовтні 2012р. та які не втратили своєї актуальності і сьогодні.

«В сутінках оцієї пори, дуже тяжкої пори  самотності, покинутості, забутості, – дуже важко мені зараз звернути своє обличчя, щоб воно було ясне, добре, світле, бо інакше  з прийдешніми поколіннями не говорять. Тому, перемагаючи тяжкий настрій мій, я хотів би сказати молоді, яка отут є переді мною, що найголовніше в житті, – хоч скільки б ти прожив, хоч що б із тобою було на твоєму віку, – залишатися завжди в усьому і скрізь самим собою… Людиною зі своїми переконаннями. Звичайно, переконання ці мають бути високі, світлі, справжні, людяні. І хоч який маленький оцей хлопчик у камуфляжі біля мене, я і йому скажу: тут не обійтися без любові. Без любові до своєї землі, до свого українського неба, до неба  всієї планети, яка теж перебуває в дуже тяжкому стані. Ми так на ній дохазяйнувалися, що… Ви бачите, що твориться на нашій планеті, які катастрофи – соціально-політичні, економічні, стратегічні і так далі… А що з природою робиться? Тож хочеться, щоб: і землю, і сонце, і небо, і людей навколо себе – любити, щоб до них у душі завжди була довіра, щоб ніколи не покидало молоду людину (з перших кроків!) бажання бачити в людях добро, справедливість (що найважче, між іншим…), праведність. І мати віру в те, що, хоч якою б була твоя стезя, твоя доля, твоя судьба –  все одно ти прийшов на цю землю для того, щоб бути на ній щасливим. А щастя поєднується з любов’ю до землі і до людей». 

Як в 1945р., після тяжкого поранення, Олександру Сизоненко вдалося вижити, так і його книжкам вдалося уцілити у цю війну. Напередодні Дня пам’яті та перемоги 2023р. сапери з міста Баштанка на Миколаївщині, при розмінуванні розбомбленої росіянами школи на Херсонщині, витягли з-під завалів чотиритомник свого земляка, відомого українського письменника Олександра Сизоненка і передали його до музею Баштанки.

На останок кілька порад від видатного співака українського степу:

· Шукайте скрізь, від початку до кінця правду.

· Не живіть аби день до вечора, а повноцінно.

· Не зраджуйте книгу, бо це – найзаглибленіша робота над душею.

· Не шукайте легких стежок та легких успіхів: вони заведуть на манівці. Готуйтеся долати труднощі з честю й достоїнством…у цьому справжнє, а не ефемерне щастя.

· Якщо є щось святе на землі, то це, перш за все, мама і батько. І батьківська хата. І мамине слово.

· Добрих людей на світі багато. Більше, ніж злих.

· Твоє найбільше щастя й багатство, твоя гордість і радість – рідна земля.