Бахмутська ЦБС

100 років від дня народження Нелл Гарпер Лі (1926-2016), американської публіцистки, прозаїка

AdministratoR — Tue, 28 Apr 2026 10:47:54 GMT

28 квітня - ще одна дата, яка нагадує про силу слова. Цього дня 1926 року народилася Нелл Гарпер Лі - авторка, яка відома завдяки своєму роману «Убити пересмішника»

Її «Убити пересмішника» - це більше, ніж художній твір. Це моральний орієнтир, що став класикою світової літератури й приніс авторці Пулітцерівська премія у 1961 році. Фільм за цим романом отримав три «Оскари», «Золотий глобус» та премію в Каннах.$CUT$

Роман виріс із дитячих спостережень Лі в містечку Монровілл (Алабама), де вона бачила несправедливість расових відносин. Через історію маленької дівчинки Джин-Луїза і її батька Аттікуса Фінча авторка показала складний світ дорослих - із його упередженнями, страхами й моральними виборами.

Це книга про дитинство - і водночас про відповідальність. Про те, як важко залишатися людиною, коли суспільство цього не вимагає.

Цікаво, що Гарпер Лі майже не прагнула слави. Після шаленої популярності вона уникала публічності й десятиліттями не видавала нових творів. Лише у 2015 році побачив світ роман «Іди, вартового постав» - рання версія її головної книги.

Попри невелику кількість творів, її вплив - колосальний. Вона підняла теми расизму, соціальної нерівності, моральної відповідальності - і зробила це просто, без пафосу, але з великою внутрішньою силою.

У 2007 році письменницю нагородили Президентська медаль Свободи - за внесок у літературу.

Вона пішла з життя 19 лютого 2016 року, але її голос і досі звучить. Бо є книги, які читають - і є ті, що формують совість.

85 років від дня народження Ірини Володимирівни Жиленко (1941-2013), української поетки

AdministratoR — Tue, 28 Apr 2026 10:35:46 GMT

28 квітня 1941 року в Києві народилася Ірина Жиленко — поетка, яка зуміла створити цілий світ «малих радостей», де чашка чаю, сад і квіти стають поезією життя. Вона належала до покоління шістдесятників, але її шлях був особливим: не гучний протест, а тихий, але впертий захист внутрішньої свободи.

Її творчість - це своєрідна територія приватного щастя. У час, коли література часто говорила голосом боротьби, Жиленко писала про інтимне: любов, дім, красу щоденності. Саме тому її називають «поеткою приватного світу».$CUT$

Та ця «приватність» була не втечею, а формою опору. У світі ідеологічного тиску вона відстоювала право людини на внутрішню гармонію. І це було не менш важливо, ніж відкритий протест.

Її доробок — це близько двадцяти поетичних збірок і книжок для дітей. Серед найвідоміших - «Дівчинка на кулі» (за яку отримала премію імені Володимира Сосюри у 1987 році) та «Вечірка у старій винарні», відзначена Національна премія України імені Тараса Шевченка у 1996 році.

Особливе місце посідають її дитячі твори — «Достигають колосочки», «Вуличка мого дитинства», які відкривають світ очима дитини.

Її поезія буквально сяє барвами: дослідники підрахували, що назви кольорів у її текстах уживаються понад тисячу разів. Квіти, особливо фіалки, стали її символом — настільки, що вона навіть створила власний поетичний різновид «віршів-фіалок».

Наприкінці життя Жиленко залишила ще один важливий документ епохи - мемуари «Homo feriens» (2011), які називають «біблієй шістдесятництва», та "літописом епохи крізь призму жіночого погляду".

Вона пішла з життя 3 серпня 2013 року, але її світ залишився - світ, у якому щастя не кричить, а тихо світиться.

І, можливо, саме сьогодні варто згадати: інколи найсильніша поезія - це та, що вміє берегти тепло.

Дивовижний світ письменника Андрія Юрійовича Куркова: 65 років від дня народження, українського прозаїка, журналіста, кіносценарист

AdministratoR — Thu, 23 Apr 2026 06:09:46 GMT

Андрій Курков — сучасний український письменник. Його можна назвати "культурним послом України у країнах ЄС". Андрій Юрійович належить до вузького кола українських письменників, чиї твори регулярно перекладаються багатьма європейськими мовами. За його творами ставлять вистави та знімають кіно, його романи популярніші в Європі, ніж в Україні. $CUT$

Андрій Курков народився у 1961 у Ленінградській області. Коли Андрію виповнилося три роки родина переїхала до Києва. З дитинства любив складати вірші, навіть шкільні твори писав у віршованій формі. Батьки були впевнені, що Андрій буде поетом. Сьогодні він широко відомий письменник. Як сам Андрій Юрійович пояснює, до 18 років, коли всі ще тільки починають захоплюватися поезією, він вже перейшов на прозу. Писав повісті, новели, оповідання і зачитував їх своїм друзям. Перша публікація — гумореска у київському виданні «Рабочая газета» у 1979 році.

Після школи працював завклубу, завідувачем бібліотеки санаторію в Пущі-Водиці, діловодом, дезінфектором в лікарні №17. У 1983 році закінчив Київський державний педагогічний інститут іноземних мов. Одночасно закінчив курси перекладачів японської мови в Інституті інформації і Московський заочний інститут культури. У віці 24-х років пішов служити на альтернативну службу: з 1985 до 1987 служив охоронцем в Одеській виправній колонії № 51, де написав більшу частину своїх дитячих казок і дві повісті.

Працював сценаристом на кіностудії О. Довженка. Перший сценарій до фільму «Поляна сказок» Андрій Курков написав у 1987 році. У титрах фільму сценаристом вказано Кіра Буличова, який за нього й отримав приз на Братиславському кінофестивалі.

З 1989 по 1996 рік викладав сценарне мистецтво в державному інституті театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого, викладав у Белл Коледжі (Англія). З 1989 по 1998 роки брав участь у роботі над телевізійними проєктами каналів BBC, ITV, CHANEL-4 (Великобританія).

З 1988 член англійського ПЕН-клубу. У грудні 2018 року письменник очолив український осередок міжнародного ПЕН-клубу. Член Спілки кінематографістів України (з 1993 р.) та Національної спілки письменників (з 1994 р.). З 1998 — член Європейської кіноакадемії. З 1998 — постійний член журі премії Європейської кіноакадемії «Фелікс». У 2011 входить до складу журі літературного конкурсу «Юне слово». Останні роки активно пропагує українську літературу в Україні та за кордоном, організовує Дні української книги в різних регіонах нашої країни. У березні 2023 року книга Андрія Куркова «Львівська гастроль Джиммі Хендрікса» у перекладі Рубена Вуллі увійшла до довгого списку Міжнародної Букерівської премії 2023 року.

Творчий доробок складають десятки кіносценаріїв та книг, які перекладені 36 мовами. Всі книги Андрія Куркова відрізняються яскравими персонажами та захоплюючими сюжетами. Серед них як дорослі романи, так і казки для дітей, за його сценаріями знімають художні і документальні фільми. Книги Куркова перекладені 36 мовами.

21 квітня виповнюється 210 років від дня народження Шарлотти Бронте - письменниці, яка подарувала світові «Джейн Ейр»

AdministratoR — Tue, 21 Apr 2026 09:08:31 GMT

21 квітня виповнюється 210 років від дня народження Шарлотти Бронте - письменниці, яка зуміла змінити англійський роман назавжди. Її життя було коротким, сповненим втрат, самотності й постійної боротьби за право бути почутою. Проте саме ця боротьба подарувала світові «Джейн Ейр» — книгу, яка вже майже два століття хвилює читачів у різних країнах.

Шарлотта Бронте народилася 21 квітня 1816 року в селищі Торнтон у графстві Йоркшир, у родині священника Патріка Бронте. Вона була третьою з шести дітей. Коли дівчинці було лише п’ять років, померла її мати, а ще через кілька років родина пережила нову трагедію: дві старші сестри, Марія та Елізабет, померли після навчання в суворій школі для дочок священнослужителів.$CUT$

Ця школа залишила у пам’яті Шарлотти глибокий слід. Холодні кімнати, виснажливі правила, жорстокі покарання й постійне приниження згодом перетворилися на похмурий Ловудський інститут у романі «Джейн Ейр». Те, що для інших було лише важким дитячим спогадом, для Бронте стало літературою.

Майже все життя Шарлотта провела в містечку Гаворт, куди родина переїхала 1820 року. Будинок священника стояв на краю безкраїх йоркширських пустищ. Вітер, туман, самотні пагорби, старе кладовище поруч із церквою — саме цей суворий пейзаж став духовною батьківщиною письменниці.

Разом із сестрами Емілі та Енн і братом Бренвеллом Шарлотта вигадувала цілі уявні світи, записувала історії, створювала карти й персонажів. Ще в дитинстві вона зрозуміла: слова можуть бути способом урятуватися від реальності.

Саме в домі Бронте народилася одна з найвідоміших літературних родин світу. Емілі написала «Буремний перевал», Енн - «Незнайомку з Вайлдфел-Голу», а Шарлотта стала авторкою романів, у яких жінка вперше заговорила власним голосом.

«Джейн Ейр»: роман, що випередив свій час. У 1847 році під чоловічим псевдонімом Каррер Белл вийшов роман «Джейн Ейр». Тоді жінкам-письменницям було важко здобути визнання: вважалося, що вони повинні писати лише «легкі» історії про почуття й домашнє життя. Шарлотта не погоджувалася з цим. Вона обрала чоловіче ім’я не тому, що соромилася бути жінкою, а тому, що хотіла, аби її книжку оцінили без упереджень.

«Джейн Ейр» стала справжньою сенсацією. Читачі побачили героїню, яка не була ані красунею, ані багатою спадкоємицею. Джейн - сирота, гувернантка, жінка без становища в суспільстві. Але вона має те, чого не мали більшість жіночих персонажів XIX століття: власну гідність, силу волі та право сказати «ні».

Шарлотта Бронте однією з перших показала, що жінка може бути не лише об’єктом кохання, а й особистістю зі своїми переконаннями. Її героїня не погоджується на приниження, не жертвує собою заради чужої волі й не зрікається власного голосу навіть тоді, коли це означає самотність.

Саме тому «Джейн Ейр» часто називають романом, який випередив свою епоху. Задовго до появи сучасних розмов про права жінок Шарлотта Бронте написала книгу про свободу, рівність і людську гідність.

Після «Джейн Ейр» Шарлотта написала ще кілька важливих романів - «Шерлі» та «Вілльєт». У них також звучить тема самотньої людини, яка шукає своє місце у світі. Останній роман «Вільєтт» вважають найдосконалішим і найглибшим її твором, який за визнанням критиків затьмарює навіть «Джейн Ейр».

Та особисте життя письменниці залишалося драматичним. У 1848 - 1849 роках вона втратила брата Бренвелла, а потім обох сестер - Емілі та Енн. Із великої родини Бронте залишилися лише вона та батько.

У 1854 році Шарлотта вийшла заміж за Артура Белла Ніколлса, помічника свого батька. Здавалося, нарешті в її житті з’явився спокій. Але щастя тривало недовго: 31 березня 1855 року письменниця померла у віці лише 38 років.

Вона не встигла завершити новий роман «Емма». Після смерті Шарлотти Бронте залишилося кілька незакінчених рукописів. Один з них містить дві глави під заголовком "Емма", його було опубліковано незабаром після смерті автора (Клер Бойлан закінчила книгу в 2003 році, назвавши її "Емма Браун").

Минуло 210 років від дня народження письменниці, але її книги не стали музейними експонатами. Вони й далі хвилюють читачів, тому що говорять про речі, які не старіють: самотність, право бути собою, потребу в любові, пошук внутрішньої свободи. У світі, де людині часто доводиться доводити власну цінність, Шарлотта Бронте нагадує: справжня сила народжується не з влади чи багатства, а з вірності собі.

Можливо, саме тому «Джейн Ейр» і сьогодні читається не як роман про далеке XIX століття, а як історія про кожного, хто колись боровся за право залишатися собою.

Цікаві факти:

Шарлотта Бронте публікувалася під псевдонімом Каррер Белл.
Роман «Джейн Ейр» був написаний лише за кілька місяців.
Перший наклад збірки віршів трьох сестер Бронте, виданий 1846 року, майже не продавався.
Шарлотта добре знала французьку мову й певний час навчалася в Брюсселі.

Після смерті письменниці її подруга Елізабет Ґаскелл написала першу біографію Шарлотти Бронте.

«Я не птах; і жодна сітка не спіймає мене: я вільна людина з незалежною волею» - слова Джейн Ейр, які стали символом самої Шарлотти Бронте.

50 років від дня народження Мар’яни Прохасько

AdministratoR — Fri, 17 Apr 2026 08:29:43 GMT

У 2026 році виповнюється 50 років від дня народження Мар’яни Прохасько - української художниці - ілюстраторки, письменниці, перекладачки, авторки й співавторки улюблених дитячих книжок.

Мар’яна Прохасько народилася 1976 року в Ужгороді. У дитинстві разом із родиною переїхала до Івано-Франківська, з яким пов’язане її подальше життя і творча діяльність. У 1998 році закінчила Прикарпатський університет за спеціальністю «англійська філологія». Працювала викладачкою англійської мови для дітей, займалася перекладами, а згодом відкрила в собі талант художниці.$CUT$

Мар’яна Прохасько не має професійної художньої освіти, однак саме її впізнавані, теплі й дуже атмосферні ілюстрації стали справжнім відкриттям для української дитячої літератури. Її малюнки вирізняються увагою до деталей, затишною палітрою, особливим відчуттям родинного світу й природи.

Широку популярність Мар’яні Прохасько принесла знаменита «кротяча» трилогія, створена у співавторстві з Тарасом Прохаськом у ролі ілюстратора. До неї увійшли книжки:

«Хто зробить сніг» (2013)

«Куди зникло море» (2014)

«Як зрозуміти козу» (2015)

Героями цих книжок є родина кротів, які живуть у затишному світі, сповненому щоденних відкриттів, турботи, дружби та любові. Трилогія швидко здобула прихильність дітей і дорослих завдяки доброму гумору, філософському підтексту й неповторним ілюстраціям.

Перша книжка трилогії - «Хто зробить сніг» — стала однією з найпомітніших подій в українській дитячій літературі. Вона отримала відзнаку «Дитяча Книга року ВВС – 2013», премію «ЛітАкцент року - 2013» у номінації «Поезія і проза для дітей», а також посіла перше місце у рейтингу «Книжка року – 2013» у номінації «Дитяче свято». У 2014 році книжку включили до престижного міжнародного каталогу дитячої літератури - «Білі круки — 2014» (The White Ravens).

Після успіху «кротячої» трилогії Мар’яна Прохасько продовжила працювати над дитячими книжками. У 2016 році вона започаткувала авторський проєкт «Напиши мені книжку», у межах якого співпрацює з українськими письменниками та створює ілюстрації до їхніх текстів. Першою книжкою цього проєкту стало «Сузір’я Курки» Софії Андрухович.

Також Мар’яна Прохасько створила серію книжок-картонок для найменших читачів про родину Кучерявих:

«Кучеряві повертаються у місто»

«Кучеряві думають, що робити в дощ»

«Кучеряві відмовляються від ялинки на Різдво»

«Кучеряві заводять хом’ячка»

Творчість Мар’яни Прохасько — це світ тепла, довіри й уважного погляду на дитинство. Її книжки навчають бачити красу у простих речах, цінувати родину, дружбу і щоденні маленькі дива.

Сміх крізь час: до 90-річчя від дня народження відомого українського письменника-сатирикаОлега Федоровича Чорногуза (1936–2022)

AdministratoR — Wed, 15 Apr 2026 06:50:32 GMT

Олег Чорногуз – найвідоміший сучасний український письменник-сатирик, публіцист, громадянин-борець, журналіст, заслужений діяч мистецтв України. Він людина невичерпної енергії і необмежених можливостей, з непереборною силою бажання зробити наш світ кращим, освітити його загальним прозрінням і змінити суспільний розвиток на благо людини.$CUT$

В Україні Олега Чорногуза вважають основоположником сатиричного роману. У нього їх 9. Поміж його видань 7 книги публіцистики, близько 50 книжок різних жанрів, чимало з яких пережили кільканадцять видань. Він автор вибраних творів у 7 томах, 10 томах, 15 томах. Лауреат понад 10 міжнародних, Державних і літературних премій, заслужений діяч мистецтв, екс-секретар республіканської Спілки письменників України, екс-директор видавництва «Радянський письменник», екс-головний редактор двох сатиричних журналів –«Перець» і ВУС (видання українських сатириків), один із організаторів Всесвітнього форуму Українців, делегат ХХХІХ сесії Генеральної Асамблеї ООН. Йому належить багато творчих ініціатив: започаткування літературних премій, ініціювання пам’ятників видатним українським письменникам, відродження багатьох українських традицій.

Олег Федорович Чорногуз народився 15 квітня 1936 р. в с.Янів, нині Іванів Калинівського району Вінницької області в сім’ї службовця. Закінчив факультет журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка (1964). Працював на Вінниччині у редакціях районних газет, обласних «Ленінське плем'я» та «Вінницька правда» (1961-1964). Був директором видавництва «Радянський письменник» (нині «Український письменник»), головним редактором журналу «Перець». Широко відома громадська діяльність письменника. Брав участь у створенні Народного Руху України. Багаторічний член Президії Спілки письменників України і незмінний член Ради НСПУ. Член редколегії газети «Літературна Україна», голова видавничої Ради журналу «Червоний перець», один із засновників премії і Днів літератури і мистецтва імені Степана Руданського на Вінниччині.

Свою творчу діяльність Олег Федорович розпочав у редакціях районних газет на Вінниччині – завідувач відділу листів Погребищенської райгазети, завідувач відділу сатири та гумору газети «Вінницька правда». Як сказав Олег Федорович: «Українцем мене виховали Вінниця і «Вінницька правда».

Олег Чорногуз в українській літературі утвердився як автор перших і поки що єдиних сатиричних романів. Його бестселери «Аристократ із Вапнярки» (1979), написаний у Вінниці, «Претенденти на папаху» (1983), «Вавілон на Гудзоні» (1985), «Я хочу до моря» (1989), «Дари пігмеїв» (2005), «Примхи долі» (2006), «Реме6зове болото» (2007), «Воскреслий із мертвих» (2009), «Діти колонії» (2011), «Самогубець за покликанням» (2012), книга комедій «Притулок для блазнів» (2013), «Твори» (в 15 т., 2015).

У позацензурну епоху української Незалежності Олег Чорногуз відмовляється від езопівської мови – мови символів та підтекстів – і відверто й сміливо береться за перо публіциста для боротьби з тими, хто ще ностальгує за вчорашнім «світлим майбутнім» – «комуністичним раєм», хто за медальку, чин або ж орденок уже неіснуючої імперії готовий продати державність України, повернути народ до гулагівських таборів Сибіру й Соловків. Різко виступає проти московських імпершовіністів, що й досі зазіхають на українські території, твердо стоїть на позиції української державності, соборності України.

Олег Чорногуз – лауреат премій імені Остапа Вишні та Івана Багряного, Літературної премія імені Євгена Плужника, Літературні премії «Коронація слова», Михайла Стельмаха (2006), імені Олеся Гончара, лауреат Нобелівської премії за сатиру і гумор.2021 року здобув Міжнародну літературну премію імені Миколи Гоголя «Тріумф» за книгу «Тінь генія».

Нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого V ст. (2006), відзнакою Президента України – Хрест Івана Мазепи (2010), орденом князя Ярослава Мудрого IV ступеня (2016).

Твори Олега Чорногуза перекладені на 22 мови світу. У 2009-му році англійською мовою була перекладена «Повість моїх літ» і «Ремезове болото».

На слова Олега Чорногуза відомі композитори України створили 12 романсів і пісень. Створено Музей сатири і гумору в Крижополі Вінницької області.

На думку самого сатирика, ознакою справжньої сатиро-гумористичної літератури є не традиційний гумор, яким зловживає більшість українських письменників цього веселого жанру, а якісна мова, інтелігентна іронія та яскраві персонажі. Якщо цих критеріїв дотримано, така література може претендувати на звання класичної. Життєве кредо автора звучить так: «Моє перо завжди служило мені за меч».

Помер 8 жовтня 2022 року у віці 86 років у Вінницькій обласній лікарні після тривалої хвороби. Похований на Байковому кладовищі в Києві

До 120 річчя від дня народження Оксани Дмитрівни Іваненко (1906-1997), українського прозаїка, перекладачки

AdministratoR — Tue, 14 Apr 2026 08:56:48 GMT

Оксана Дмитрівна Іваненко українська дитяча письменниця та перекладачка, корифей жанру дитячої літератури, яка близько сімдесяти років працювала на літературній ниві.

Оксана Іваненко народилася в м. Полтава в літературній родині. Батько, Дмитро Олексійович (1859–1943), письменник, автор історичної повісті для дітей «Івась Хмельниченко» (1928), редактор газет «Полтавскій вѣстникъ», «Полтавскій гласъ», викладач літератури у школі. Мама, Лідія Миколаївна, працювала вчителькою у притулку для дітей-сиріт «Дім Трудолюбства». Саме вона прищепила доньці любов до рідного слова, української поезії, пісні. У Оксани був рідний брат Дмитро Іваненко (1904–1994), згодом відомий учений-фізик. У родині панувала трудова і творча атмосфера, повага до знань, світового і національного культурного надбання. $CUT$

З дитинства дівчинка багато читала, з 4-х років писала власні твори. У батьківському домі була хороша бібліотека, у якій було багато художньої, наукової та дитячої літератури. Улюбленими письменниками з перших кроків самостійного читання для Оксанки стали Т. Шевченко, М. Гоголь, Г.Х. Андерсен. Бабуся Оксани була вчителькою німецької та французької, тому дівчина добре знала ці мови і в дорослому житті перекладала з них твори.

Оксана Іваненко навчалася в гімназії, потім у робітничій школі і одночасно почала працювати вихователькою в сиротинці, де й написала свої перші дорослі вірші та казки для дітей, сценарії свят, п’єси, інсценівки.

У 1923 р. Оксана перевелась до Харківського інституту народної освіти на відділення соціально-правової охорони неповнолітніх факультету соціального виховання. Під час навчання була секретарем редакції журналу «Дитячий рух», відвідувала літературні вечори, де познайомилася з багатьма письменниками, серед яких Павло Усенко, Олександр Копиленко, Іван Сенченко, Микола Трублаїні. У ті ж часи зав’язалася її щира дружба на все життя з поетесою Наталею Забілою.

Улітку 1924 та 1925 рр. О. Іваненко проходила практику в Дитячій колонії ім. М. Горького, якою керував знайомий її матері – Антон Семенович Макаренко. Після закінчення інституту повернулася до цієї установи на постійну роботу. Згодом О. Іваненко стала прототипом героїні Оксани Варської у творі С. Макаренка «Педагогічна поема».

У 1925 р. у журналі «Червоні квіти» (нині «Однокласник») було надруковано перше оповідання Оксани Іваненко «До царя».

У 1928 р. Оксана Дмитрівна вступила до аспірантури Українського науково-дослідного інституту педагогіки, де написала і захистила дисертацію «Дитяча літературна творчість». Потім керувала секцією дитячої літератури при інституті, була редакторкою у видавництві «Молодий більшовик», а також редакторкою журналу для дошкільнят «Тук-тук». Потім переїхала до Києва і керувала секцією дитячої літератури у Київській філії УНДІП.

Оксана Іваненко – засновниця сучасної української літературної природознавчої казки. У1933 р. з’явилася перша її казка «Сандалики, повна скорість!». Згодом були написані казки: «Чудесна квітка», «Казка про веселу Аль», «Три бажання». Невдовзі були написані перші «Лісові казки». Усі ці твори позначені певною науковою фантастичністю.

Під час Другої світової війни О. Іваненко з малими донькою, сином і хворим батьком перебувала у Свердловську. У 1944 р. письменниця повернулася до Києва. У 1947–1951 рр. працювала відповідальною редакторкою журналу «Барвінок». У 1951 р., на розповідях дітей-сиріт із фашистських концентраційних таборів письменниця створила повість «Рідні діти».

Творчість О. Іваненко післявоєнного періоду різноманітна: патріотична повість-казка «Куди літав журавлик», художньо-документальна розповідь «Друкар книжок небачених», природознавчі казки «Цвітарінь» і «Про бджілку Медунку». Всі казки письменниці можна умовно поділити на дві групи. Одні – фантастичні, що розповідають про незвичайні властивості людей, чарівний світ предметів, другі – про природу, рослини і тварин, живий і неживий світ.

Двадцять років присвятила Оксана Іваненко роботі над Шевченковою темою. Результатом праці стало видання у 1961 р. роману «Тарасові шляхи». Твору належить особливе місце — роман став першим в українській літературі 1920–1960-х рр., що охопив увесь життєвий шлях поета. Твір перекладено багатьма мовами і видано у багатьох країнах світу. У 1974 р. за цей роман, а також за повість «Рідні діти» та збірку «Лісові казки» Оксану Дмитрівну було вшановано Республіканською літературною премією ім. Лесі Українки.

Оксана Дмитрівна стала першовідкривачем художнього образу Марко Вовчок. Письменниця написала роман «Марія», де відтворено образ жінки-письменниці.

Письменниці належить провідне місце у жанрі історичного роману для дітей та юнацтва. Серед творів цієї тематики повісті «Богдан Хмельницький», оповідання «Води з кринички» – про історичних осіб М. Пирогова, М. Заньковецьку, Д. Гарібальді. За книгу спогадів «Завжди в житті» О. Іваненко у 1986 р. була відзначена званням лауреата Державної премії УРСР ім. Т.Г. Шевченка.

Письменниця працювала і як перекладачка казок з російської, данської, французької, німецької мов. Особливо багато вона перекладала творів улюбленого з дитинства Г.-Х. Андерсена.

Книжки О.Д. Іваненко ілюстрували відомі художники В. Касіян, А. Базилевич, С. Караффа-Корбут.

Письменниця прожила довге, не завжди щасливе, але сповнене цікавих зустрічей і натхненної праці життя і спочила у віці 91 року.

Краєзнавчий календар: Черепков Володимир Федорович

AdministratoR — Thu, 09 Apr 2026 08:40:03 GMT

Черепков Володимир Федорович (1947)- український політик і поет. Народний депутат України 2-го (1994—1998) та 3-го скликань (2001—2002). Автор ряду поетичних збірок.

Володимир Федорович народився 8 квітня 1947 року у місті Артемівськ Донецької області в сім'ї робітників.

1965—1969 рр. — навчання у Воронезькому державному педагогічному інституті, на філологічному факультеті.$CUT$

Працював вчителем російської мови та літератури, заступником директора школи. З 1981 року — директор середньої школи № 5 міста Артемівська.

1990—1991 — секретар Артемівський МК КПУ. Член СПУ — 1991 року, був членом політвиконкому СПУ, член Політради СПУ. Медаль А.Макаренка -1991 року. Державний службовець 2-го ранґу — лютий 1999року.

До грудня 2001 року — заступник завідувача редакційного відділу, Апарат ВР України.

Народний депутат України 2 скликання з березня 1994 року (1-й тур) по квітень 1998 року Артемівський виборчий округ № 117, Донецької області, висунутий виборцями. Заступник голови Комітету з питань молоді, спорту і туризму. Член фракції СПУ і СелПУ. На час виборів — загальноосвітня профільна школа № 5 міста Артемівська, директор. Член СПУ.

Народний депутат України 3 скликання з грудня 2001 року від виборчого блоку СПУ-СелПУ, № 34 в списку. На час виборів — заступник завідувача редакційного відділу Апарату ВР України. Член СПУ. Член Комітету з питань молодіжної політики, фізичної культури і спорту грудень 2001 року. Член фракції СПУ грудень 2001 року.

Володимир Федорович - поет. Член Національної спілки письменників України. Пише українською та російською. Лауреат міжнародних літературно-художніх премій імені Григорія Сковороди та імені Костянтина Симонова, літературної премії імені Леоніда Вишеславського. Почесний громадянин міста Артемівськ.

Володимир Федорович - автор понад 15 поетичних збірок: «Ладонь души» (1991), «Ясенец», «Добро и зло» (1999), «Верность» (1999), «Криница сердца»(1999), «Я смеюсь сквозь слезы» (2000), «Высота», «Соль жизни», «Право выбора», «Моя дорога», «Ми ще живі», «Жайворон», «На юру», «Все залишається у Слові», «Зрада» та ін.

Володимир Федорович є засновником регіонального поетичного конкурсу «Все віддзеркалюється в слові…». Дев'ять років спільно з газетою «Вперед» та центральною бібліотекою міста проводив цей конкурс, що помножило літературні традиції рідного краю, допомогло землякам різного віку реалізувати свої творчі здібності.

Багатогранна діяльність Володимира Федоровича педагога, письменника та громадського діяча отримала визнання у бахмутчан.

Джерела:

Вікіпедія https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BF%D0%BA%D0%BE%D0%B2_%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80_%D0%A4%D0%B5%D0%B4%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
Офіційний сайт Бахмутської міської ради: https://artemrada.gov.ua/news/1754?page=423

3. Офіційний сайт Бахмутської міської ради: https://artemrada.gov.ua/1729?page=3

Гортаючи сторінки календаря

AdministratoR — Sun, 05 Apr 2026 07:51:09 GMT

5 квітня - 120 років від дня народження Анатолія Івановича Шияна (1906-1989), українського прозаїка, драматурга, казкаря

Народився письменник в українській слободі Борисівці на Білгородщині в родині селянина-маляра. Мальовничі краєвиди слободи, привілля навколишніх степів, задумливий ліс чарували душу юного Анатолія. Рідна сторона дала йому багатий матеріал для літературної творчості. У ранніх оповіданнях, першій повісті «Баланда» (1930), романі «Гроза» (1936) картини сільського життя змальовані митцем з Борисівки, де пройшло його дитинство, де навчився бачити й розуміти красу.$CUT$

Анатолій Іванович робить перші спроби писати під час навчання в Київському лісотехнічному інституті. Він входить до київської групи «Молодняк», де бере участь в гарячих творчих дискусіях того часу. 1928 року друкується його перше оповідання «Лісокради».

Протягом 1930-1932 років побачило світ шість оригінальних збірок нарисів, оповідань, повістей. У 1934 році письменник закінчує свій перший роман «Магістраль».

Одним із найзначніших творів Шияна став роман «Гроза» (1936), число видань якого перевершило два з половиною десятки. За мотивами роману в 1959 році було знято фільм «Гроза над полями», сценарій до якого написав сам автор. Анатолій Шиян створив сценарій і до фільму «Летючий корабель».

Притаманне письменникові вміння віднайти яскраву художню деталь, колоритно подати ту чи іншу картинку живої дійсності, глибока повага до багатющого арсеналу фольклорної поетики, особливо пісенної, проявилися в кращій з повістей А. Шияна «Мар'яна» (1953).

Знаний Анатолій Іванович Шиян і як драматург, театральний критик. У його доробку є п'єси-казки для дітей («Котигорошко», «Летючий корабель», «Івасик-Телесик»), драми «Де шуміла ковила» (1960), «Вечірня пісня», п'єси «Дружба» (1932), «Коні» (1933), «Зірниці» (1956).

Небайдужою письменнику була й релігійна тематика. Одним з останніх його драматичних творів є п'єса «Тиха обитель», присвячена життю жіночого монастиря у дні революції.

У роки Великої Вітчизняної війни А. Шиян служив військовим кореспондентом, співпрацював з Миколою Бажаном. Побував письменник і в партизанському з'єднанні генерала Сабурова. По війні ним була видана документально-нарисова книжка «Партизанський край» (1946), яка стала правдивим документом про боротьбу наших патріотів у ворожому тилу.

Важко переоцінити те значення для подальшої творчої роботи письменника, яке мало особисто пройдене, пережите, бачене й почуте ним на фронті. Враження Шияна й склали основу найбільшого за обсягом роману «Хуртовина» (1979 - 1980), який 1980 року було відзначено літературною премією імені Андрія Головка. Саме цей твір та роман «Гроза» стали вершинами в творчості письменника, де найповніше і найбільш виразно проявився його самобутній талант.

Анатолій Іванович мешкав у будинку письменників Роліті. Помер у 1989 році. Похований в Києві на Байковому кладовищі.

Марина Гримич: голос культури, що поєднує науку і художнє слово (до 65-річчя від дня народження)

AdministratoR — Sat, 04 Apr 2026 18:06:48 GMT

4 квітня виповнюється 65 років від дня народження Марини Віллівни Гримич — української письменниці, етнологині, фольклористки, науковиці й видавчині, чия творча й наукова діяльність стала яскравим прикладом синергії гуманітарного знання та художнього мислення.

Народжена 1961 року в Києві, Марина Гримич виросла в інтелектуальному середовищі: її батько був знаним перекладачем, а мати — філологинею. Саме ця атмосфера, сповнена слова і культури, визначила її подальший шлях.$CUT$

Закінчивши філологічний факультет Київського університету, вона обрала шлях науки — і досягла в ньому значних висот. Марина Гримич є кандидаткою філологічних і докторкою історичних наук, професоркою, дослідницею у галузях етнології, фольклористики та культурної антропології.

Її наукові зацікавлення охоплюють традиційну культуру українців, звичаєве право, етнопсихологію. Вона є авторкою численних наукових праць, а також однією з тих, хто формував сучасну українську антропологічну школу.

До художнього письма Марина Гримич прийшла вже сформованою науковицею. Її літературний дебют відбувся у зрілому віці, але одразу став помітним. Вона — авторка багатьох романів, серед яких «Ти чуєш, Марго?», «Еґоїст», «Фріда», «Острів білої сови», «Клавка» та інші.

Її творчість вирізняється жанровою різноманітністю: від белетристиці до оїсерйозн інтелектуальної романістиці, психологічної прози. Письменниця не боїться експериментувати зі стилями, що робить її тексти живими, сучасними й інтелектуально насиченими.

Важливо, що її художні твори часто ґрунтуються на глибокому знанні історії та культури. Саме тому проза Гримич — це не лише розповідь, а й інтерпретація культурних кодів, осмислення української ідентичності крізь призму людських історій.

Марина Гримич — лауреатка престижного всеукраїнського конкурсу «Коронація слова», де здобула, зокрема, першу премію за роман «Еґоїст».

Її наукові здобутки також відзначені: за монографію про звичаєве право українців вона отримала премію Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Таким чином, її діяльність — це рідкісний приклад гармонійного поєднання двох сфер: науки і літератури, де кожна підсилює іншу.

Окремою сторінкою її діяльності є заснування видавництва «Дуліби», яке стало платформою для розвитку сучасної української літератури та наукової думки. Як видавчиня, Марина Гримич не лише створює власні тексти, а й підтримує інших авторів, сприяє популяризації української книги та гуманітарного знання.

Творчість Марини Гримич — це діалог між минулим і сучасністю. Її романи часто звертаються до історії, але говорять мовою сьогодення. Вона досліджує людину в культурі, пам’ять як основу ідентичності, а також складні соціальні процеси, що формують українське суспільство. Її науковий досвід дозволяє їй бачити глибше, а письменницький талант — говорити про складне просто і захопливо.

Останні 15 років Марина Гримич активно присвячує культурній дипломатії: її чоловік, Ігор Осташ, був Надзвичайним та Повноважним Послом України в Канаді, а з 2016 року служить у Лівані. Ця сфера для Марини Вілівни не чужа, вона займалася українськими програмами міжнародного ярмарку у Бейруті. За сприяння Марини Гримич відбуваються переклади українських творів арабською мовою, зокрема, Агатангела Кримського, Івана Франка. Вийшла з друку книга Ігоря Осташа «Український Ліван» – двома мовами: українською та арабською.

У часи, коли культура стає одним із ключових чинників національної стійкості, постать Марини Гримич набуває особливого значення. Вона належить до тих інтелектуалів, які не лише осмислюють реальність, а й формують її — через слово, ідею, текст. Її діяльність — це приклад того, як гуманітарне знання може бути актуальним, потрібним і впливовим.

65-річний ювілей Марини Гримич — це не лише привід для вшанування, а й нагода ще раз звернутися до її творчості. Її книги — це простір для роздумів, відкриттів і глибшого розуміння себе та своєї культури.