08:11
Співтворець українського славня

Є в українській історії, літературі та педагогіці одне ім'я, не досить відоме широкому загалу читачів, але від того не менш значуще.

Це Микола Андрійович Вербицький-Антіох. Виявляється, за різними джерелами, він був причетний до створення вірша, який потім став Державним гімном України.

Микола Андрійович Вербицький - Антіох народився 13 лютого (за новим стилем)  1843р. в достатньо заможній сім'ї старшого секретаря Чернігівської губернської управи Андрія Івановича Вербицького-Антіоха. Його хрещеною матір’ю була дальня родичка - княжна Софія Голіцина,  сестра майбутнього Чернігівського губернатора кн. Сергія Голіцина. Власне кажучі, прізвище у нього повинно було бути Антіох, та наприкінці правління Катерини Великої підполковник Матвій Антіох одружився з дочкою свого бригадира кн. Бориса Голіцина, отримав з приданим  Ірини Голіциної  сільце Вербиці у Новгород-Сіверському повіті з півсотнею кріпаків. З того часу Антіохи стали, як і належить дворянам, Антіохами-Вербицькими.

Микола Андрійович отримав гарну освіту, навчався у гімназії. У 1851р. батьки потоваришували з родиною українського фольклориста-етнографа та громадського діяча Опанаса Марковича, який повернувся до Чернігова з Орловського заслання.

В Чернігові Маркович працював в редакції Чернігівських губернських відомостей. З тієї пори маленький Микола проводив там кожну вільну хвилину.

А вже в 1853р. в трьох випусках Чернігівських губернських відомостей були опубліковані його перші вірші, про них є данні у "Покажчику нової української літератури Росії за 1797-1897 рік" В.В. Дорошенка.

Але за ці поезії у Миколи почалися проблеми в гімназії, і батько змушений був перевести сина до Полтави.  Там Микола подружився з Михайлом Старицьким. Обидва хлопці виявили неабиякий талант до "сочинительства", за що їх стали звати поетами. Як згадував Старицький, дуже часто при зміні надзирателів пансіону лунало питання: "А де ж наші поети?", на що неодмінно відповідали "В карцері".

Тут же, у Полтаві, Микола подружився і з братом Михайла Старицького Миколою Лисенком. Далі їх шляхи розійшлися. Старицькі вступили до Харківського університету, а Микола Вербицький - до Київського.

Там на нього чекала зустріч ще з одними братами - Тадеєм (батьком майбутнього поета Максима Рильського) та Йосипом Рильськими, нащадком болгарських царів Олександром Стояновим та Павлом Житецьким, майбутнім українським мовознавцем.

Разом вони почали видавати газету "Помийниця (Мойдодир)", де висміювали вся і всіх. Особливо доставалося від Миколи Вербицького хлопоманам.

За цю газету батька Миколи попросили перевести чадо до Петербурга, для "охолодження".

Але в Петербурзі доля знову звела Миколу Вербицького з Опанасом Марковичем, який оселився в тому ж будинку. А ще там жили студенти Павло Чубинський та Іван Решевський. На "чашку чаю" до Марковича заходив сам Тарас Шевченко, який на той час був  у Петербурзький Академії художеств.

Влітку всі разом, та ще й з Миколою Лисенком, поїхали до батьків Чубинського, які жили у Борисполі. Допомагали Миколі Лисенку збирати народні пісні.

Потім повернулися до Петербургу, де радо зустріли Указ про відміну  кріпосного права.  Разом журилися смерті Шевченка. Була участь у похоронах поета та студентських безладах.

Микола Вербицький переклав  польський гімн "Еще польська не згінела", за що був персонально виключений з університету.

Повернувся до батьків у Чернігів, де став разом з сестрою активним учасником гуртка "Цінителі своєї народності". Гурток поставив в Чернігові "Наталку Полтавку", лібретто і музику до якої написав Опанас Маркович. Він же разом з Іллею Дорошенком був режисером...

Восени 1861р., перед поверненням до Петербургу, на прощальний вечірці, разом з Рильським, Стояновим написали вірша " Ще не вмерла в Україні". Першу фразу придумав саме Микола Вербицький. А Павло Чубинський редагував найбільш сміливі місця та додумав приспів.

У 1861р. Микола Вербицький намагався відновитися у Петербурзькому університеті, але почув "Повертайся туди, звідки приїхав". Тому повернувся в Київський університет, оселився у своїх тіток Голіциних, завдяки їм здобув квиток на відвідування лекцій в університеті  вільним слухачем.

У 1863р. Миколу Вербицького і всіх членів гуртка "Цінителів своєї народності» звинуватили в агітації за Герценівську «Землю і Волю». Відбулись обшуки, в т. ч. у Голіциних в Києві, де тоді мешкав Микола Вербицький.

Його визнали невинним, але тітки відмовили йому в помешканні. Довелося перебратися в напівпідвал в Назарьевському провулку по сусідству. Батько відмовив в  грошовому утриманні. Жив тепер Микола виключно на гонорари, яких вистачало лише на копійчану булочку "жулік"  та напівкопійчаний стакан молока на сніданок, обід та вечерю. Не дивлячись на ті важкі умови життя, а, може, саме через те, що хотілося забутися, знову став Микола друкувати свою "Помийницю" і публікувати в ній свої  вірші. Найсмішніше, що членом редколегії був син  найбільшого гонителя українофілів Михайла Юзефовича - Володимир. Ця весела українська студентська газета виходила "раз на тиждень (якщо редактори тверезі)» до кінця 1863 року.

Ось такий вірш опублікував Микола Вербицький в останньому номері:

"Великиї дива бувають порою,

 Як та оковита очиці заллє,

Часинку здрімнеш - і от перед тобою     Живая картина встає:

І сниться, що любо та мило в Громаді.      Над працею люд наш громадський не спить,

І гарнії речі говорять на Раді, І спільнеє діло кипить.

Що доля зіходить на рідному полі,  що думкїа є спільна у всіх в голові,

Що ходять до одного вчителі в школі, що ходять усі чергові...         Що всі побратались, що всюду порада,  що всім нам за матір Украйна свята,

Що школа жіноча й Жіноча Громада,  як мак на горі процвіта... "    

За такі вірші Миколі, як родичу губернатора, дозволили екстерном скласти всі іспити і відправили викладачем до Полтавської гімназії, де його добре пам'ятали як постійного відвідувача карцеру.

Гімназисти полюбили свого вчителя, тим більше, що Микола Вербицький завжди ставав на бік скривджених. Ось кілька прикладів:

Він заступився за гімназистку, яка спізнилися на урок, а директриса вигнала її за це на вулицю. Подруги ображеної дівчинки  всі разом "подали у відставку". До них приєдналися всі гімназистки випускних класів під гаслом: «Коли нас багато, нас не подолати!» Питання винесли на педагогічну Раду, яка за пропозицією Миколи, ухвалила, щоб директриса вибачилася перед гімназисткою, а всіх дівчаток відновили в гімназії.

А потім відбувся інший випадок. Ліквідовували пансіон при гімназії. Призначили ревізію  майна. При цьому виявили нестачу срібних ложок. У їх зникненні звинуватили переведеного з Варшави інспектора-поляка. Після  завершення ревізії директор гімназії влаштував звану вечерю. І на тій вечері Микола виявив на поданих до столу срібних ложках штемпель пансіону, про що і заявив на повний голос. Наступного ж дня його звинуватили  в розкладаючому впливі на учнів. Губернське начальство вирішило перевести його  додому  у Чернігів. Невгамовного вчителя проводжала вся молодь Полтави далеко за місто...

В Чернігові відбувся самий пік педагогічної діяльності Миколи Андрійовича. Він став першим педагогом - наставником маленької Машеньки Адасовської, майбутньої великої актриси Марії Заньковецької.

Педагогічну діяльність Микола Вербицький поєднував з активною громадською. За що й поплатився. У 1875р. у двох повітах - Мглинськім та Сурожському - стався голод, який призвів до селянських бунтів. Вербицького звинуватили у начебто підготовки селян до бунту в с. Любещани та в українофільстві.

З Міністерства освіти прийшов лист про переведення Миколи Андрійовича до Рязані. А якщо не схоче добровільно, то відправлять примусово, етапом.

Та адміністративна висилка розтягнулася на цілих 25 років - 10 в Рязані і 15 в Орлі. До родини у Чернігів приїжджав лише на літні канікули. Мав п'ятеро дітей.

Про той період життя майже нічого невідомо. Хіба те, що був улюбленим вчителем майбутнього письменника  Леоніда Андрєєва і майбутнього громадського діяча та економіста Миколи Мілюкова.

Повернувся Вербицький до України у 1901р. доволі старою, хворою людиною. Від  молодечого завзяття не залишилося і сліду. Та й більшість друзів відійшла у інший світ. Тож тихо доживав свого віку у колі родини, серед дітей та онуків. Жили великим дружним сімейством в одному будинку.

10 грудня 1909р. Вербицького не стало. На похоронах Микола Коцюбинський у своїй промові згадував Вербицького саме як видатного вчителя. Нічого не пригадав  ні про „Ще не вмерли”, ні про його інші вірші.

Ніколи не було надруковані жодної збірки віршів Миколи Андрійовича Вербицького-Антіоха, ні його спогадів про  дружбу з Шевченком, Забілою, Марковичем, Глєбовим. Хоча цим вже хворому Вербицькому обіцяв  зайнятися його зять Микола Вороний. Одразу не зайнявся, а потім заарештували самого Вороного, вилучили весь архів.

Вважається, що Вербицький був похований на Болдіній горі, біля Марковича, і могила його не зберіглася. Але чернігівський історик В. Руденко знайшов записи у Метричних книгах Катерининської церкви, що Вербицький похований на старому міському цвинтарі.

Микола Вербицький був столбовим дворянином Російської імперії. Та одночасно він став одним з перших представників української нації, написавши перші строки вірша «Ще не вмерли України ні слава, ні воля, ще нам, браття молодії, усміхнеться доля».

Тож відроджуємо пам'ять про видатного українця, співтворця державного гімну.

Категорія: Оголошення | Переглядів: 137 | Додав: AdministratoR | Теги: Бахмутська ТГ, Микола Вербицький-Антіох, Управління культури Бахмутської міс, центральна міська бібліотека, державний гімн | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]