Янголята з ясними очима та молоді пані з пухнастиками дивляться на нас з його фотографій. Він був одним з найкращих. Імператори жалували його маєтностями та діамантами. Але чи було то аж таким страшним злочином, щоб розстріляти?

Великий талант та майстерність, визнання та успіх, і така трагічна доля. Це все про великого фотохудожника Олексія Михайловича Іваницького. В цьому році виповнюється 170 років від дня народження майстра.

Олексій Михайлович Іваницький

Олексій Михайлович Іваницький народився у 1854 р. (за іншими джерелами - 1855), у Бєлгороді в сім'ї відставного майора Михайла Миколайовича Іваницького, що походив зі збіднілого, але давнього роду Іваницьких. Іваницькі відомі за подіями XIV ст. у Волинському князівстві. Рід Іваницьких представлений в родоводах Волинської, Подільської, Мінської, Чернігівської та Київської губерній.

Олексій рано залишився без батьків, його прийняла під опіку сестра Ангеліна, яка жила у Харкові. Хлопець навчався у 2-й харківській гімназії, але після 4-го класу змушений був залишити навчання та самостійно заробляти на життя.  

Його товаришами по життю стали однолітки – майбутні історик Дмитро Яворницький та художник Сергій Васильківський.

Із Яворницьким у Іваницького було багато спільного: вони обидва походили із досить давніх, але зубожілих шляхетських родів, і окрім ім’я та здібностей іншого статку не мали – Д’Артаньяни свого часу.

З Васильківським Іваницький познайомився ще у Другій харківській гімназії. Тільки Васильківський зміг закінчити гімназію, а Іваницький - ні.

Чотири класи гімназії, ні грошей, ні зв’язків – прекрасний злітний майданчик до вершин та слави. Іваницький зробив себе сам.

Хлопця вабив світ фотографії, яка на той час стрімко розвивалась. І щоб заробити на життя, Олексій Іваницький, як тоді казали, найнявся хлопчиком у майстерню

відомого німецького фотографа Юліуса Глентцнера, де проявив неабиякий талант фотохудожника та ділові якості підприємця.

А.М. Іваницький дуже швидко пройшов стадії підмайстра та майстра, працював керуючим, а після переїзду Ю. Глентцтнера у м. Слов'янськ у 1882 р. викупив харківську та білгородську фотомайстерні та подав прохання про дозвіл на самостійну фотографічну діяльність.

Вулиця, де знаходилось ательє О. Іваницького

Часом художник залишав ательє, щоб сфотографувати щось цікаве та незвичайне на вулицях міста. На одній зі світлин він засняв вул. Рибну, яка проходила через рибний ринок (звідси й назва) та під час дощу перетворювалась на місцеву Венецію.

Вулиця Рибна

О.М. Іваницький фотографував не тільки жінок, дітей та котиків. Його фотографіями ілюстрована фундаментальна «Історії Харкова за 250 років його існування» Дмитра Багалія. 

1884 року разом зі своїми давніми друзями  художником Сергієм Васильківським та істориком Дмитром Яворницьким Олексій Михайлович здійснив поїздку місцями, де в XV—XVIII століттях знаходилася Запорізька Січ. В іще одну експедицію друзі вирушили 1886 року. У 1928 Яворницький у Харкові опублікував альбом «Дніпрові пороги». Фотографії в альбомі без вказівки автора. На думку ряду джерел, вони належать Олексію Іваницькому. Чому без авторства, буде зрозуміло трохи пізніше.

На цій фотографії зображена східна частина міста – Захарківська слобода. Там, неподалік від Михайловської церкви, мешкала родина Іваницьких. 

Щоправда, своїй славі Іваницький зобов’язаний загадковій катастрофі під Харковом, але "опинитися у потрібний час у потрібному місці" для слави було б замало, якби не було таланту.

Катастрофа, про яку йде мова, відбулась 17 (29) жовтня 1888 році поблизу станції Бірки, під Харковом. Сталася аварія царського поїзда,  на якому з Криму в Санкт-Петербург повертався імператор Олександр III з сім'єю. Під уламками поїзду загинула 21 людина.

Олексій Михайлович Іваницький прибув на місце аварії  вже наступного ранку, коли уламки ще навіть не почали розбирати. Йому вдалося зробити серію унікальних фотографій цієї жахливої аварії, які потім увійшли в альбом «Аварія царського потяга» і принесли фотографу широку популярність.

За цю серію фотографій Іваницький отримав у подарунок перстень з діамантами та 25 десятин землі біля села Гайдари Зміївського повіту на березі Сіверського Дінця, де згодом було збудовано будинок з мезоніном. У будинку Іваницьких побувало багато знаменитостей: Федір Шаляпін, С. Васильківський, Микола Самокиш та ін.

Гості маєтку та інші діячі культури стали героями багатьох фотографій Іваницького.  Він також був автором  поштових листівок із краєвидами Харкова і Бєлгорода, серії фотознімків «Український театр. Актори Тобілевичі», «Фотоальбому до 100-річчя Харківського університету» (Х., 1905). Крім роботи у власному фотоательє, працював також фотокореспондентом газети «Южний край». Іваницький був членом Харківського літературно-художнього гуртка, його скарбником, членом музейної комісії Харківського художньо-промислового музею (1892–95). Нагороджений медалями державних та міжнародних фотовиставок.

Олексій Михайлович Іваницький був одружений з Анастасією Василівною Гладкою (1852—1942) — онукою Осипа Михайловича Гладкого, останнього кошового отамана Задунайської Січі. У них було четверо дітей: сини Вадим (1880—1945) та Олександр (1890—1973), доньки Зінаїда (1884—1967) та Ніна (1887—1983).

                            Родина Іваницьких

Влітку тривожного 1919 року дружина та дочка Олексія Іваницького лікувались у Кореїзі в Криму. На початку осені О.М. Іваницький поїхав забрати сім'ю, але внаслідок загострення ситуації не зміг дістатися Місхору. Він влаштувався на роботу фотографом в Акмесджиті (Сімферополі), мабуть, сподіваючись пізніше зустрітися з рідними. С тих пір родина нічого про Олексія Михайловича не чула.

Таємницю зникнення видатного художника через 84 роки довідався Олексій Олександрович Іваницький – онук Олексія Михайловича.

З листопада 1920 року, після остаточного встановлення радянської влади на території Криму, розпочався червоний терор — фізичне знищення «класових ворогів». 7 грудня 1920р. Олексія Михайловича заарештували. 24 грудня маестро заповнив анкету під №1034, де написав:

65 років, дворянин, мешкаю у Харкові, четверо дітей, чотири класи освіти, дворянин за походженням, батьків в живих немає, в Харкові маю фотографію. В армії не був. На питання «Ваша участь у Жовтневій революції» відповів «Цілком співчував». «Чи визнаєте радянську владу, якщо так, то чому? – Визнаю, як визволителів трудового роду з рабства…».

Не дивлячись на це, у той же день на анкеті з’явилась резолюція одного з членів надзвичайної трійки, Е. Удріса «Дворянин, утік з Харкова. Розстріляти».

Розстрільний список Надзвичайної  Трійки Ударної Бригади Управління особливих відділів Південно-Західного фронту нараховував 322 прізвища. Іваницький в ньому йшов під номером 257. Вирок був виконаний ударно – у 24 години. Наприкінці грудня 1920р. чудовий світ фотографа Олексія Михайловича Іваницького розколовся з кришталевим дзвоном фотооб’єктивів та камер на скалки – в садибі Багреєвка у передмісті Ялти його розстріляли.

Творчість Олексія Михайловича Іваницького не втрачає своєї чарівності і сьогодні. Його фотографії  вирізняються високою якістю виконання та продуманістю композицій.

Іваницький захоплювався створенням портретних фотографій великого формату, що їх розписував олією. А.М. Іваницький одним із перших в українській фотографії застосував методи фотомонтажу та фотоколажу. Ці методи були повною мірою використані при виготовленні ним фотографічних альбомів, присвячених 100-річчю Харківського університету (1905 р.) та випускам студентів медичного факультету Харківського університету (1910, 1911 рр.). Він не боявся експериментувати у композиційних побудовах – особливо на фотографіях, які він знімав для себе: своїх близьких та родичів.

Жіночий портрет завжди залишався улюбленим жанром майстра. Кожна жінка на світлинах Іваницького світилася якимсь таємничим світлом.

На цій світлині зображена красуня, ім’я якої не зберіглося. Але в руках вона тримає книжку Жана Рамо «Ян». Жан Рамо був колегою Іваницького – прекрасним гасконським фотографом.

Одна з найкращих робіт художника – портрет його онучки Ірини

З другої половини XIX століття зароджується нова течія у фотографії – індустріальна фотографія.

Об'єктами фотозйомки стають заводи, фабрики та будь-які виробничі приміщення. Фотографи того часу виконували найважливіше «замовлення товариства», фіксуючи процес будівництва мостів, великих заводів та фабрик, зведення залізничних колій.

У зв'язку із проведенням великих промислових виставок – фотографам з'явилися замовлення на панорамні види найбільших металургійних заводів, кам'яновугільних шахт тощо. Залучалися до виконання подібних замовлень та харківські фотографи. Серед них – О. Іваницький. Репродукції з фотографій Іваницького, зроблені ним у районі кам'яновугільних копалень Катеринославської губернії представляють як загальні види надземних споруд шахт: копра, канатної дороги, так і окремі деталі виробничого процесу.

Харківська канатна фабрика

Деякі твори Іваницького зберігаються в історичному і художньому музеях Харкова, Харківському обласному архіві, Зміївському краєзнавчому музеї, Історико-меморіальному музеї в Чугуєві.

Свого часу Харківський художній музей організував виставку «Життя у фотографії». Була проведена колосальна пошукова робота світлин майстра впродовж майже 10 років. Деякі шедеври Іваницького за минулий час постраждали, але не втратили своєї неповторності.

На жаль, більша частина фотоархіву була конфіскована НКВД під час арешту його сина Олександра вже у 1930р. Решта, скоріш за все, згоріла під час пожежі у будинку у 1943р.

Окремі роботи організатори виставки збирали по домашнім архівам, приватний і музейним колекціям.

Ната Гургенова з братом Іосифом

Пам’ять про видатного харків’янина зберігається сьогодні. В Харкові, на будинку за адресою Полтавський Шлях, 24, де колись була фотомайстерня Іваницького, встановлена меморіальна дошка.

Обласна рада й ОДА заснували іменну стипендію Іваницького в номінації фотомистецтво.

Більше інформації та фотографій можна переглянути за посиланнями:

«Харків і харків'яни XIX-го сторіччя у кадрах фотографа Іваницького» - https://www.istpravda.com.ua/artefacts/4d3df61d01d97/

Іваницький Олексій Михайлович - https://www.otkudarodom.ua/ru/ivanickiy-aleksey-mihaylovich     

Промислові фотографії О. Іваницького -https://commons.wikimedia.org/wiki/Category:Photographs_of_Ekaterinoslav_Governorate_by_Alexei_Ivanitsky

Фотографії аварії на залізниці та кафедрального собору у Борках - https://commons.wikimedia.org/wiki/Category:Photographs_of_Kharkov_Governorate_by_Alexei_Ivanitsky

 

 

 

 

Категория: Масові заходи | Просмотров: 4 | Добавил: AdministratoR | Дата: Сьогодні | Комментарии (0)

Сьогодні, 2 березня відзначає своє 70-річчя відома українська письменниця, журналістка Людмила Василівна Таран.

Народилася Людмила Василівна 2 березня 1954 в  смт Гребінки Васильківського району Київської області.  

Закінчила філологічний факультет (1976) Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка, відділення української мови та літератури) . Вивчала чеську мову у Літній школі слов'янських студій Масарикового університету (м. Брно, Чехія, 1994 та 1998 рр.). ... Читати далі »

Категория: Масові заходи | Просмотров: 35 | Добавил: AdministratoR | Дата: 02.03.2024 | Комментарии (0)

Знову до вашої уваги цікаві українські слова та діалекти, які не кожен знає. Мова піде про бордача та рискаля.

Бордач - діалектична назва сокири (Хмельниччина).

Дійсно, серед бойових сокир наших предків була сокира «бородач». Особливістю такої сокири (топора, від праслав. тoporъ) є лезо у вигляді півмісяця, з прямою верхньою гранню, з відтягнутим донизу лезом – «бородою». Гострий скол сокири забезпечував дуже сильний удар, що прорубував обладунки супротивника. Частіше за все «бородач» був важким і мав довге руків’я. Для стягнення вершника з коня та пробивання обладунку деякі бородачі мали на обусі міцний довгий шип або гак. Сокири з «бородою» деякі дослідники вважають специфічною скандинавською зброєю. Але «бородачі» були широко поширені у Давній Русі, де вони використовувалися пішими воїнами.

         

Схематична будова «бородатої» сокири: 

  1. Залізня
  2. Руків’я
  3. Носок
  4. Лезо
  5. Борода
  6. Полотно
  7. Шийка
  8. Провушина
  9. Обух

 

Рискаль (діал.), або  роска́ль, горóдник, застаріле – штик – за́ступ. Це різновид лопати, що використовується переважно для копання, має пряме лезо, часто загострене. Характерною ознакою заступа є загнута під майже прямим кутом верхня частина металевого леза, на яку при копанні наступають ногою («заступають») для створення тиску на лезо. Держак заступа іноді називають «заступи́лно».

Взяла [мама] рискаль і копає [бараболю], раз попри раз корчі розриває (Стеф., І, 1949, 95).

- Обійдемось! - озвалася Христя Кавунова. - Он машина в нас! До неї ні рискаля, ні лопати не треба (Кучер, Трудна любов, 1960, 89).

 

Категория: Масові заходи | Просмотров: 41 | Добавил: AdministratoR | Дата: 29.02.2024 | Комментарии (0)

Нове слово в мовному ланцюжку

Ви чули таке слово – КОЦЮБ? Знайомимось.

Коцю́б, коцюба́, порива́ч – те саме, що й кочерга - знаряддя у вигляді насадженого на держак залізного прута з розплесканим і загнутим кінцем для перемішування палива в печі та вигрібання жару й попелу. У сучасній українській мові слова «коцюба» і «кочерга» вважають синонімами.

Держак коцюби (кочерги) називається коцюби́лно(коцюби́льно) або кочержи́лно (кочержи́льно). Місце біля печі для коцюб (коче́рг)  - коцю́бник або кочере́жник.

Є прізвище Коцю́ба́. Є дія – коцюбнути, тобто замерзати, дубіти, клякнути.

Коцюба належить до начиння, яке використовується біля печі. За формою вона нагадує сапку або г-подібний крюк. Ці знаряддя робили ковалі, а ручка, як правило, була дерев'яна. Коцюбою перемішували дрова, галузки, солому, якими палили піч. Потім вигрібали з печі жар  та попіл.

В залежності від форми та розмірів пічки коцюб (коцюба) теж буває різний.

В українській літературі та фольклорі слово «коцюба» зустрічається досить часто:

Ні богові свічка, ні чортові коцюба́.

Гриць з тихим усміхом дивиться в огонь, держачи в руках коцюбу.

Мовчи, суко, чорт з тобою! ось я тебе коцюбою! Чуб.

Вона поштурхає коцюбою в печі та й затикає каглу (І. Нечуй-Левицький);

В коцюби два кінці: один по мені, другий по вас (І. Нечуй-Левицький.

З майна вона встигла врятувати лише одну сковорідку та дві кочерги (Ю. Збанацький).

Категория: Масові заходи | Просмотров: 65 | Добавил: AdministratoR | Дата: 23.02.2024 | Комментарии (0)

Наш мовний ланцюжок продовжує слово Кульчики.

Кульчики — діалектна назва сережок – прикраси, що продягається в мочку вуха людини. У деяких народів сережки носять у ніздрях. В сучасному житті сережками прикрашають навіть губи та пупки. І не тільки жінки, а й чоловіки. Чого тільки у світі не буває!

Кульчик в однині -  іменник чоловічого роду.

На сережки ще кажуть -  СЕ́РГИ, КОВТКИ́, КУ́ЛЬЧИКИ, ЗАВУ́ШНИЦІ (ЗАУ́ШНИЦІ).

«Словник української мови» так пояснює походження цього слова:

Скорочення - пор. - порівняй | ч. - чеська | п. - польська | ст. - старе | тс. - те саме

А ще сережками називають суцвіття рослин – берези, горіха, вільхи, верби, ліщини тощо.

В українській літературі можна зустріти різні назви цієї прикраси.

(Оленка:) Яка ти стала гарна в сережках! (І. Нечуй-Левицький).

Галаслива строката юрба жінок.. блискотить очима, сергами і браслетами (Григорій Тютюнник). Прийде (Гнат) з ярмарку, то вже неодмінно принесе гостинця: хустку, або ковтки, або й разок намиста (М. Коцюбинський).

Вони (татарки) обмили її від ніг до голови запашною водою, старанно підрізали їй нігті на руках і ногах і пофарбували їх рудою хною, підмазали очі, простромили в уші розкішні перлові кульчики (Тулуб, Людолови, І, 1957, 223).

Ой, я пасла коні, коні у чужій стороні, За кульчики, за перстені, за ябка [яблука] червоні (з народної пісні, записана в с. Кульчиці Самбірського району Львівської області).

Там і справді був цей ніби Антонич – якийсь довготелесий старигань у капелюсі та плащі і з кульчиками у вухах, такий собі урбаністичний фантом (Ю. Андрухович).

Іван перебирав її металеві й пластмасові намиста, відчував, як до ранку охолоджується срібло її кульчиків і перснів, спостерігав, як лущиться лак на її нігтях (С. Жадан).

Категория: Масові заходи | Просмотров: 58 | Добавил: AdministratoR | Дата: 22.02.2024 | Комментарии (0)

1 2 3 ... 176 177 »