Василь Симоненко – український поет, учасник руху опору, був одним із числа шістдесятників. Його життя обірвалося досить рано, але своєю діяльністю та працями він залишив глибокий слід у серці кожного українця. Сьогодні поезія Симоненка, у якій він возвеличував любов до рідної землі, трепетно відгукується всім нам як ніколи раніше.
Василь Симоненко народився 8 січня 1935 року в селі Біївці Лубенського району на Полтавщині. Зростав без батька. Про своє дитинство пізніше поет писав, що з рідних людей у нього були тільки мати і сивий дід, а татом він нікого не кликав і довгий час був упевнений, що так і повинно бути. Дитячі роки хлопчика були непростими, він бачив сльози матері, яка залишилась одна з дитиною в роки Другої світової війни, голод та людські страждання.
До школи малому приходилося ходити пішки більше 9 км, але закінчив її з золотою медаллю. Він був обдарованою дитиною, любив читати, мав гарну пам’ять та гострий розум.
У 1952 році вирішує пов’язати своє життя з журналістикою. Вступив до Київського університету ім. Т. Шевченка де навчався разом з Б. Олійником, Т. Коломієць та Б. Рогозою та А. Москаленком. Саме в студентські роки в нього загорається іскра до творчості та поезії зокрема. Здобувши професію журналіста в Київському університеті, молодий Симоненко встиг попрацювати в трьох українських газетах: “Черкаська правда”, “Молодь Черкащини” (до речі, тут він очолював відділ пропаганди), а згодом і в “Робітничій Газеті” тої ж таки Черкаської області. В останній він не лише відточував письменницьку майстерність, а й познайомився зі своєю майбутньою дружиною. У 22 роки “по вуха закоханий” Василь одружився з Людмилою Півторадня. Цікаво, що на момент весілля вони були знайомі всього лише півроку. Ось як згадує Микола Сніжко про те, як тому вдалося причарувати дівчину: “Коли Василь вперше побачив свою майбутню дружину, то купив отакенну корзину троянд, зробив із них вино, пригостив її, і причарував. А ще пообіцяв робити щовесни трояндове вино – щоб закріпити успіх”. У своїх листах та віршах поет лагідно називав дружину Люся-малюся або Люсьєн. А у шлюбі у них народився син – Олесь Симоненко.
Симоненко почав писати вірші ще під час навчання в університеті, але жорстка цензура аж ніяк не сприяла їхній публікації. Як результат, за його життя вийшли лише дві книги – «Тиша і грім» (збірка поезій) та казка «Цар Плаксій та Лоскотон». Решта праць вийшла вже після смерті поета за допомогою його друзів. Теми, яких торкався поет у своїй творчості, мали в собі і гостру сатиру на радянську владу, і возвеличення любові до рідної землі, і трепетної батьківської любові до власного сина. Найвідоміші його твори: вірш “Ти знаєш, що ти людина”, книга “Лебеді материнства”, казка “Подорож в країну Навпаки”.
Крім творів Симоненка, написаних на папері, збереглися платівки, де він читає власну поезію. Це чудова можливість почути живий голос одного із неперевершених митців української літератури. Так, до аудіо видання від Фонду Миколи Томенка та Національної радіокомпанії України увійшли 17 унікальних записів не лише з віршами, прочитаними самим поетом, а також з найкращими фонограми та піснями на твори митця.
Василь Симоненко горів бажанням запалити національне відродження. Разом зі своїми товаришами-шістдесятниками він займався питаннями розкриття злочину Сталіна проти українського народу. За його участю було відкрито таємні братські могили жертв сталінських репресії на Васильківському та Лук’янівському кладовищах та у Биківнянському лісі, тим самим підписуючи собі смертний вирок.
У 1952 році його жорстоко побили міліціонери. З чого часу його стали мучити гострі болі в боці, після чого йому діагностували рак нирок. Згорів за кілька місяців, наче свічка. Майже всі друзі відвернулись від нього, побоюючись розправи збоку радянської влади.
За день до смерті він написав заповіт до спілки письменників України, прохаючи подбати про його родину та матір.
А в 1963 році Василь помер.
Василь Симоненко прожив усього лише 28 років. Але протягом усього свого життя він прагнув відродити у своїх сучасників національну гідність, самосвідомість. Головним його завданням залишалося вшанування пам’яті про тих, хто загинув від рук радянського режиму – адже потрібно знати свою історію, щоби вона більше ніколи не повторилась.
