Цей святий посідає особливе місце в сонмі наших національних героїв і шанується православними як “начальник усіх давньоруських ченців”, оскільки заснована старцем на київських пагорбах Печерська обитель багато століть залишається духовним центром, школою чернецтва та просвітництва.

Анто́ній Пече́рський (в миру Антип, або Антипа) народився близько 982 – 983рр. у невеликому придніпровському містечку Любечі біля Чернігова.

Антоній походив із незнатної, трудової родини. Невідомо, де і коли він навчився грамоті. Прагнучі душевного спокою, юнак викопав печеру, де молився на самоті. У околицях Любеча ще донедавна показували печеру, в якій він часто проводив час у молитві і трудах.

Змалку Антипа палав бажанням побачити місця земного життя Ісуса Христа, тому юнак дістав Господню ласку і таки відвідав Палестину. На зворотному шляху до Київської Русі пілігрим відвідав гору Афон, що уславилась як осередок православного чернечого життя. Там жили подвижники духу, постом та молитвою досягаючи внутрішньої гармонії. Обійшовши чи не всі афонські монастирі, Антип прийняв постриг в монастирі Есфігмен і там лишився, прибравши собі ім'я Антоній.

                                                                                     Монастир Есфігмен

За час свого подвижництва на Афоні він заслужив повагу серед ченців. І житіє преп. Антонія, і благочестиві перекази говорять про те, що подвиги його дивували навіть найдосвідченіших: афонських ченців. Афонські подвижники побачили ступінь духовної підготовленості смиренного руського ченця.

Одної ночі ігумену його монастиря у сні з'явилась Матір Божа, яка сказала, що руський інок має повернутися на батьківщину, щоб сприяти розбудові іночого життя на Русі й поширенню слова Божого. Тож ігумен повелів Антонію: «йди на Русь знову, і нехай буде благословення від Святої Гори, бо від тебе покладуть початок багато ченців».

                                                                   Преподобний Антоній на Афоні

Слухняний голосу ігумена, преп. Антоній у 1013 році, або 1010 років тому, прибув  до Києва.

У Києві до приходу туди преп. Антонія монастирі вже були, але він не обрав жодного з них для свого поселеннях.

Треба думати, що преподобний знайшов стан монастирів незадовільним. На Афоні він спостерігав зразки суворого чернечого  аскетичного життя і хорошого спільного влаштування, але не те він побачив у Києві. Тутешні монастирі створювалися за образом і подобою сучасних їм візантійських, переважно – константинопольських. У Константинополі ж до цього часу старі загальножительні статути були забуті, та й рівень чернечого життя взагалі різко знизився. 

Тому Антоній поселяється в маленькій печері, викопаній Іларіоном, у селі Берестовому, у передмісті Києва. Ця печера служила Іларіону для відокремлених молитов і залишеної ним після обрання на першосвятительську руську кафедру. Можна не сумніватися в тому, що преп. Антоній оселився у печері за згодою (якщо не з прямого благословення) колишнього її мешканця і господаря.

Після смерті князя Володимира Великого, коли почалася боротьба за владу, Антоній покидає свою обитель і знову мандрує на Афон.

Повернувся він лише після утвердження на престолі Ярослава Мудрого й обрання митрополитом першого з місцевих ченців Іларіона, і знову оселився у печері. Носив грубу «власяницю», харчувався тільки рослинною їжею, навіть у дозволені дні утримувався від вживання м'яса. Про ченця-аскета пішла слава Києвом та всією Руською землею. До Антонія почали сходитися подвижники та учні, молитвами і постом досягаючи релігійно-моральної досконалості.

Потерпаючи від щоденних відвідувачів і прагнучі самотності,  Антоній перебрався на сусідню гору й викопав собі нову печеру. З часом поруч оселилися нові відлюдники, їх кількість зростала.

Суворими аскетичними подвигами відзначені перші ж дні і місяці печерного життя преподобного Антонія: «Їв хліб сухий, і то через день, і води у міру куштуючи … і так себе упокорював день і ніч, в працях перебуваючи, у недосипанні і у молитвах». Зазвичай, подвижники-пустельники здобували собі засоби на той же «хліб сухий» особистою фізичною працею, продаючи нехитрі свої вироби і роздаючи надлишки вирученого сиротам і убогим людям. Так було і на Русі, зокрема, – у Києві.

Скоро стали з’являтися в печеру люди, які шукають душеспасительного слова, та бажаючі побачити живий приклад істинно богоугодного життя. Ширилася благочестива чутка про святого печерника. І привела до нього людей, що шукають постійного життя з ним.

У числі перших були: преп. Феодосій, ієромонах («пресвітер») Никон, Мойсей Угрин, Леонтій та інші. Незабаром їх зібралося 12.

Преп. Антоній, очевидно, не мав на початку 50-х років священичого сану і тих, котрі приходили, бажаючи взяти чернецтво, за його дорученням постригав Никон. У печері виростав монастир. Ті, хто шукали чернецтва, попередньо випробовувалися Антонієм у твердості своїх намірів. Кожен з прийнятих власними руками поглиблював печеру і видовбував для себе крихітну келейку трохи більше одного метра у діаметрі, розмір якої дозволяв тільки стояти або сидіти. У центрі печери була влаштована маленька церква. Сам основоположник народженої обителі, дуже любив усамітнення, тому викопав собі іншу печеру у стороні (на місці нині званої Антонієвої, або далекої, печери і оселився там, продовжуючи керувати братією.

Наступник померлого у 1051 р Ярослава Мудрого Київський великий князь Ізяслав з благоговінням ставився до преп. Антонія. Роблячи якусь важливу справу, князь попередньо радився зі святим старцем і намагався заручитися його благословенням.

Трохи згодом особисті взаємини між Ізяславом і преп. Антонієм на якийсь час порушилися. У чернецтво досить несподівано для оточуючих вступили дві знатних у світі людини: син великого боярина Іоанна Вишатича, пострижений з ім’ям Варлаама, і великокняжий євнух Єфрем. «Печерський Патерик» розповідає, що обидві ці особи, під впливом богонатхненних бесід з Антонієм і Никоном, прийняли обдумане рішення про зречення від світу, приїхали до печери у багатому одязі, на конях і урочисто принесли це у дар обителі, одягнувши убоге чернече вбрання.

Доброзичливий до насельників взагалі, князь Ізяслав на цей раз був до крайності обурений. Він спробував умовити Антонія і Никона видалити новопострижених. Обидва святі чоловіки відкинули домагання князя, проявивши при цьому рідкісну безстрашність. Коли ж Ізяслав став погрожувати знищити печеру, її мешканців розігнати, а Никона з Антонієм видалити на заслання, Никон пригрозив йому Божим гнівом за «відвернення (воїнів) від Царя Небесного», Антоній же сам зібрався у дорогу «в іншу область». Це вже загрожувало спалахом обурення серед київського населення і князь умовив преп. Антонія залишитися на місці. Були повернуті у печеру Варлаам і Єфрем.

Незабаром преп. Антоній, подвизався у особливій печерній келії і залишав за собою духовне оформлення, поставив Варлаама в ігумени обителі.

Преподобний Антоній у найтіснішій співдружності з Никоном, а трохи пізніше – і з Феодосієм поклав початок першому на Русі строгоуставному монастирю, перед яким ними було поставлено багато благородних і великих цілей.

Преп. Антоній зі своїми сподвижниками створював таку обитель, рівної якій не було у сучасній йому Візантії, рівної якій не могли створити греки-митрополити. Нова обитель, ще до закінчення «печерної стадії» свого існування, підтверджувала думку Іларіонові «Слова про закон і благодать», що Русь у церковному відношенні рівноправна з усіма країнами і не потребує нічиєї примусової опіки, бо «всі країни благий Бог помилував і нас не знехтувавши, піднесе і спасе і у розум істинний приведе».

Після примирення з преп. Антонієм князь Ізяслав подарував печерським подвижникам гору над печерою для побудови церкви і зовнішніх келій, З благословення Антонія тут було споруджено дерев'яну церкву, а територію довкола обведено гостроколом. Так заснувався Києво-Печерський монастир, який був уже визнаний офіційно. Монастир став жити за єдиними правилами та статутом, перейнятими з афонських обителей. Згодом монастир отримав статус

Києво-Печерська обитель зберегла свою незалежність від великокнязівської влади і зберегла свою самостійність у відносинах з київськими митрополитами-греками»

Києво-Печерський монастир став осередком руського літописання і найбільшою школою, яка виховувала місіонерів і кандидатів на архієрейські кафедри; він став і центром літературно-політичного руху, який носив характер боротьби за церковну і культурну свободу від грецької опіки, за політичну і культурну єдність Русі.

А живим зразком чернечого життя для братії самої Печерської обителі був преп. Антоній. Він воістину був слугою всім, але ретельно приховував від ченців все, що робив для них і за них.

Багато подвигів преп. Антонія залишилися невідомими для пізніших поколінь, бо він приховував все, що можна було приховати від людських поглядів. Робив він це не тільки з особистого смирення, яке змушувало бігти від слави людської, але, головним чином, за своїм непорушним переконанням у тому, що Всевишній Бог все робить Сам, лише обравши його Своїм знаряддям.

Великим був духовно-моральний вплив преп. Антонія на життя сучасного йому суспільства. Незалежність монастиря сприяла свободі його життя. Преп. Антоній не тільки сам ніколи не лякається говорити всім правду, незважаючи на особи, але в цьому затвердив і своїх духовних чад – ченців обителі.

Основоположник найславнішого монастиря часом вступав у конфлікти з великокнязівською владою. Ці «конфлікти обумовлювалися діяльним прагненням монастиря підтримати княжу владу і припинити міжусобиці …».

Пізніше преп. Антоній виступив грізним викривачем великого князя Ізяслава, коли той опинився клятвопорушником під час війни з полоцьким князем Всеславом у 1067р.

Під час повстання киян, обурених правлінням Ізяслава, преп. Антоній на прохання чернігівського князя Святослава перебирається до Чернігова. Він оселився на Болдиній горі, викопавши собі серед густого лісу, печеру, біля якої князь Святослав Ярославич, на прохання преподобного, збудував церкву в ім’я св. пророка Іллі. Навколо святого печерника стали збиратися люди, які шукають строго чернечого життя. Згодом на цьому місці був заснований ще один печерний монастир.

Через деякий час Ізяслав став старанно просити преп. Антонія повернутися до Києва: незважаючи на величезну славу, яку придбав Печерський монастир під мудрим окормленням преподобного Феодосія, відчувалася відсутність святого основоположника, для князя ж – розумного, об’єктивного радника. Заради братії, заради тисяч людей київських, які очікують учительного слова, заради блага землі і Церкви Руської знову прибув преподобний Антоній у Києво-Печерській монастир. Тут він, спільно з преп. Феодосієм, почав спорудження великого Успенського храму. До закінчення величної споруди він не дожив: Господь покликав його до Себе.

Передбачаючи свою близьку кончину, преподобний попросив пробачення у братії і заповів не набувати його мощі.

Проживши в другій своїй печері 16 років, преп. Антоній закінчив в ній земний шлях і спочив сьомого травня 1073 р. від Різдва Христового на 90-му році життя. Чесні мощі цього первоначальника руського чернецтва були тоді ж покладені в тій же печері, в якій він помер. І подібно до того, як за своє життя сам преподобний віддалився від очей людських, молячись Богу в таємниці і на самоті, так і мощам своїм попросив те саме дарування, щоб були віддалені від очей людських: багато тих, що насмілилися розкопати місце, на якому покладене чесне тіло преподобного отця нашого Антонія, були покарані.

Згодом була вчинена спроба перенесення мощей святого Антонія до Москви — але «провалилася». Після початку «робіт з перенесення мощей» з-під землі почали прориватись вогонь, вода, які завадили забрати мощі. Про це повідомляє Атана́сій (Афана́сій) Кальнофо́йський, соборний чернець Києво-Печерської лаври, український письменник XVII століття, церковний і культурний діяч. 

Через 20 — 25 років після смерті Антонія Печерського почалося його шанування на Русі як святого. Але грецька за складом предстоятелів Київська митрополія з міркувань далеко не церковного характеру протягом усього домонгольського періоду затримувала канонізацію преподобного Антонія.

Ще за життя преподобний Антоній прославився тим, що за його молитвами відбувалися чудеса і зцілення. І до цього дня мощі його спочивають у Ближніх печерах Святої Успенської Києво-Печерської Лаври під спудом і випромінюють благодатну силу всім паломникам і «богомольцям», що з вірою прибігають.

День пам’яті преподобного Антонія Печерського відзначають 23 липня.

​​​​​​