Хмельниччина - край яблук та неперевершених заходів сонця.

Війна змусила мою родину покинути своє рідне місто і податися в більше небезпечні місця. Так ми опинилися в невеликому селі з ніжною назвою Калюсик на Хмельниччині. До цього ми взагалі не знали, що таке село є, та й на Хмельниччині я була всього два дні у Кам'янці-Подільському на тренінгу в 2010р.

Зустріли нас привітно. Ми вкотре хочемо подякувати за  прихисток та теплий прийом пані Надії Шевчук. Інші мешканці теж поставилися до нас  співчутливо. Щира подяка і моїй колезі, бібліотекарці Калюської бібліотеки Інні Боцян.

З першого дня я намагалась поринути у новий для себе світ сільського життя. Щоб не думати, не згадувати, не збожеволіти від думок про місто, рідних та друзів, які на той час, а дехто й досі, залишились під сильними постійними обстрілами, про домівку, роботу, про могили батьків та чоловіка. Бо навіть померлим ворог не дає спокою, обстрілює з важкої артилерії кладовища. 

Фізичне здоров'я я лікувала медичними препаратами, які мені призначили лікарі, а психічне здоров'я ми намагались підтримати засобами, які я сама нам призначила та визнала - це лісо- та гриботерапія, це майже щоденний пошук позитивних моментів та емоцій, пізнання нового.

Звісно, ми поцікавилась історією села, його особливостями, природою.

Село Калюсик трохи молодше за Бахмут, засноване в 1611р.  В 1740р. в селі вже існувала Миколаївська церква. Населення нараховує близько півтисячі   мешканців, територія - понад три тис. кв. км.

Село Калюсик відоме покладами корисних копалин. Тут є зелена глина, яка широко використовується у косметології, має бактерицидні та живільні властивості.

Є поклади оніксу - мінералу, з якого виготовляють ювелірні прикраси та предмети побуту.

Село розташоване на горбах Подільської височини, на березі річки Калюсик. Тому рельєф місцевості дуже перетнутий, каньйоноподібний.

На перший погляд, природа дуже схожа на нашу, Донецьку. Рослини, птахи, навіть гриби переважно однакові. Я навіть "відкрила" декому з місцевих такі гриби, як рижики, картатий зонтик.

Лебеді на місцевому озері теж потішили душу, але нагадали наших, бахмутських. І відразу заболіло серце - а як вони, вціліли, бо кудись перелетіти з малими пташенятами влітку було неможливо.

Але й є відмінності. Пагорби, які тут звуть просто горби, набагато вищі, а урвища набагато глибші за наші яри.

Відмінності в звичаях, висловах. Тому до багато чого можна поставити прислівник вперше.

Вперше в житті ми побувала в грабовому лісі, я побачила чорного дрозда. Вперше збирали та готували  їстівний мухомор - маремуху. Куштували пончики, не солодкі, а з горохом. Виявляється, смажені на олії пиріжки тут називають пончики, а печені в духовці - саме пиріжками. Сподобались нам макарони з гороховою юшкою, мамалига, про яку я чула, но ніколи не їла, а син і не чув. Тут ми почули слово "калабаня" і ходимо по ціх калабаях, тобто калюжах, під час сильних дощів.

В Калюсику, як і по всій Хмельниччині, багато яблуневих садів. Виявляється, яблуні дуже добре ростуть саме на глиняних грунтах. Я тепер знаю, яка різниця в поняттях "рвати яблука" та "збирати яблука". Та й запах яблук, який стоїть восени понад всім селом, аж паморочить голову.

А ще в Калюсику неперевершені заходи сонця. Таке буяння кольорів в місті рідко побачиш. Описати це видовище словами складно, краще дивитись, хоча камера телефону не може відтворити всі відтінки, їх що миттєву зміну.

Хтось може подумати, що в нас все дуже добре, що і в евакуації добре жити. Так, у нас все добре - ми живі, не голодні, з теплим одягом допомогли. Перебої зі світлом, теплом, водою, зв'язком можна пережити. Але всіма думками, всією душею ми там, вдома, в Бахмуті. Так хочеться повернутися в свою домівку, на свою кухню, випити чаю зі своєї чашки, спати в своєму ліжку, ходити вулицями свого рідного міста, дивитись нехай не на такі красиві, але свої заходи сонця, зустрічати світанки, без страху дивитись в небо. Хочеться залікувати рани свого понівеченого міста,  житти вдома, а не на чужині, якби красиво там не було.

Н. Захарова.