09:14
Видатні постаті України – Матвій Номис (До 200-річчя від дня народження)

Центральна бібліотека продовжує знайомити своїх користувачів з видатними, іноді не дуже відомими, постатями України. Сьогодні мова піде про Матвія Номиса - українського етнографа, фольклориста, письменника і педагога, укладача антології українського усного фольклору малих жанрів, 200-річчя якого відзначається цими днями.

Матві́й Тере́нтійович Си́монов народився 29 листопада за старим стилем, 17 – за новим, 1823р. в с. Заріг Полтавської обл. в забезпеченій чиновницькій родині Терентія Семеновича Симонова та Марії Василівни Симонової (до одруження Єфимова, у шлюбі з чоловіком не вінчані).

Дід Матвія по материнській лінії був турок, не козак: якось російський купець Єфимов взяв у полон турченя, назвав його Василем, виховав і віддав за Василя свою доньку. Від того шлюбу знайшлася Марія Василівна Єфимова – мати Матвія Симонова.

З дитинства Матвій Симонов був простуватим, спокійним, дещо нерішучим, не дуже веселим, хлопцем. Особливо такий емоційний стан посилився після нещасного випадку, який призвів до втрати лівого ока. Ця трагедія наклала відбиток на все подальше його життя.

Інтерес до народної творчості зароджується у Номиса ще в дитячі літа. Укладом свого життя батьки його були близькі до народного побуту. Пізніше письменник згадував: «Траплялося мені на Різдво бувати в хатах моїх земляків...». З теплим почуттям пише він (у згаданому оповіданні) про чистоту і принадність сільських і хутірських хат: «чиста, тепла, усміхнена — від печі, з підпіччя, від мисника, лави, полиць». З якимсь пієтетом розповідає автор про шиті рушники і білий рушник на божнику з пахучими васильками і щедрими колосками жита — «мов у гніздечку...».

До дев'яти років хлопець навчався вдома, після чого у 1832 р. став учнем Лубенського повітового училища. Після училища М. Симонов продовжив навчання в Переяславському духовному училищі, а згодом в Переяславській духовній семінарії, яку закінчив 1840 р. і подав документи до Полтавської гімназії. Після завершення навчання у 1844 р. майбутній письменник  склав іспити до Київського університету Св. Володимира на словесний (філологічний) факультет. На останньому курсі Симонов за бійку зі студентом був виключений з університету з характеристикою «очень самонадеянный» та відправлений вчителювати до парафіяльного училища у глухому селі Волинської губернії. Цей прикрий випадок міг позбавити майбутнього письменника і видавця можливості здобути вищу освіту. Та не зважаючи на ситуацію, що склалася, Матвій Симонов, як один з найкращих студентів вузу, все ж таки у 1848 році закінчив філософський факультет Київського університету і здобув ступінь кандидата наук. Після закінчення університету вчителював у Ніжинській та Немирівській гімназіях.

Перебуваючи у Києві, він познайомився з Тарасом Шевченком, Опанасом Марковичем та Василем Білозерським. Часто спілкувався з Опанасом Марковичем, разом записували фольклор, особливо прислів’я. І хоч не був Матвій Терентійович «ходаком», але подружився з П. Кулішем. У 1853 р. Пантелеймон Олександрович придбав у Номиса в с. Заріг землі й оселився там.

В 1855 році Матвій Номис переїхав до Санкт-Петербургу. Облаштуватися на новому місці та отримати посаду в столиці йому допомогли Пантелеймон Куліш та брати Білозерські, які на той час проживали й працювали у Петербурзі. Симонов часто спілкувався з Опанасом Марковичем та його дружиною Марко Вовчок (Марією Олександрівною Вілінською), Паньком Кулішем та його дружиною Олександрою Михайлівною Білозерською-Куліш (Ганною Барвінок), з Миколою Костомаровим, Тарасом Шевченком.

У цей же період зустрів й свою майбутню дружину ‑ Надію Михайлівну Білозерську-Забіло, рідну сестру Олександри Білозерської та братів Білозерських. Подружжя мало чотирьох доньок Надію (майбутня письменниця Надія Кибальчич), Марію, Олександру та Галину.

Матвій Симонов протягом життя збирав цінні матеріали про народний побут, українські звичаї та обряди, записав чимало зразків усної народної творчості.

Друкуватися почав 1858 року. Опублікував кілька статей про українські народні звичаї та обряди. Співпрацював з часописами «Русская Беседа», «Основа», «Киевская старина» тощо.

Він цілком поділяв позицію редакції журналу «Основа» щодо утвердження й популяризації української мови, а також визнання можливості й необхідності її використання в наукових працях.

Свої праці Матвій Симонов підписував як М. Номис — цей псевдонім утворений від частини (без -ов) справжнього прізвища, прочитаного у зворотному порядку і абревіатури імені письменника. Саме під таким ім'ям він і відомий широкому загалу.

З 1858-го займався справами друкарні Куліша, оскільки той перебував у Мотронівці. Зусиллями Матвія Номиса ця типографія проіснувала до 1863 року. Книги, що тут виходили, розповсюджувалися не лише в Петербурзі, а й на українських землях.

Перебуваючи у Петербурзі, подружжя Симонових відкрило магазин української моди. Дружина діяча якраз закінчила курси «модисток», отримала диплом, який надав їй право відкрити салон і самій готувати закрійниць. Послугами користувалися родини Пушкіних, Маркевичів, Макарових. Постійним клієнтом був Опанас Маркович, якому дружина Матвія Номиса шила і вишивала українські сорочки, носові хустини, шаровари.

У Петербурзі 1864 р. Матвій Симонов випустив й найвизначнішу працю всього свого життя «Українські приказки, прислів’я і таке інше. Збірники О. Марковича і других. Спорудив М. Номис» (праця була укладена Симоновим ще 1861 р.). Збірка складалася з двох частин: більшої – паремійного (від грецької paroіmía – прислів’я, приказка, притча) матеріалу (20 розділів) і меншої – загадок, до обох частин додавалися покажчики. Видання включало понад 14,5 тис. зразків українського усного фольклору малих жанрів (прислів’я, приказки, загадки, стійкі мовні порівняння тощо), які охоплювали найрізноманітніші сфери життя, звичаї, вірування українського народу. Збірка ґрунтувалася на записах Опанаса Марковича, братів Білозерських, Пантелеймона Куліша, зібраних у різних регіонах України.

Збірку укладено за тематичним принципом, вказано, кому належав запис, і місцевість, де його зафіксовано. У праці охоплено майже всю територію України — від Слобожанщини до Галичини, вперше зібрано авторські фразеологізми Тараса Шевченка.

Перш, ніж праця надійшла до друку, вона була піддана жорстокій цензурі, особливо це стосувалося першого розділу. Більш як 200 зразків паремій та 30 загадок із неї було вилучено, у зв’язку з чим на місці окремих висловів залишилися лише арабські цифри. Згодом вилучені прислів’я були передані до Львова і лише після смерті Номиса, в 1909 р., опубліковані в «Записках Наукового товариства імені Шевченка». Це була перша науково зроблена праця в українській етнографії, яка перевищувала всі інші слов’янські видання приказок.

Збірку назвали скарбницею українського слова, етнічною енциклопедією. У 1865 році молодий Панас Мирний записав у щоденнику: «Спасибі Номису за його працю, велике спасибі!» Збірка Номиса була прихильно зустрінута не лише на Україні, а й за її межами у слов’янському світі. Російський учений-славіст Олександр Пипін у 3-му томі «Історії російської етнографії», що присвячувався Україні, називає працю Номиса величезним здобутком української етнографії, котрий можна порівняти за своїм значенням до збірки Володимира Даля «Прислів’я російського народу». Праця уродженця Полтавщини відіграла важливу роль у розвитку української літератури, її фольклорного стилю. У 1993 році видавництво «Либідь» у серії «Літературні пам’ятки України» видало повністю цю унікальну книгу.

Гарні знання української мови і мовознавчі дослідження Матвія Номиса стали в нагоді під час створення словника української мови, над яким українські культурні та наукові діячі працювали майже протягом всієї другої половини ХІХ ст. Результатом цієї роботи було видання «Словника української мови» за редакцією Бориса Грінченка у 1907-1909 роках.

14 років Матвій Симонов (Номис) прослужив чиновником у Петербурзі, Пскові, Катеринославі, Житомирі.  Відповідальність і ретельність Симонова були відзначені орденами та чином статського радника.

Але в 1869р. він повернувся до Лубенського повіту, до свого маєтку, вів простий, аскетичний спосіб життя: носив селянський одяг, жив у звичайній сільській хаті, сам працював. У 1873 р. його обрали першим директором Лубенської чоловічої гімназії (відкрита у 1872 р.), з 1877 р. – головою земства, мировим суддею. Також Матвій Терентійович обіймав й інші посади.

Натхненна праця та творчі здобутки ніяк не сприяли сімейному затишку та злагоді. З роками відносини в родині М. Симонова суттєво змінилися, стосунки з сім’єю погіршилися. Йому не вдалося знайти взаєморозуміння ані з дружиною, ані з дітьми. Він важко переживав арешт у 1883 р. доньки Марії разом з її майбутнім чоловіком Володимиром Григоровичем Мальованим (український соціаліст-федераліст, поет, учасник громадівського і народовольського рухів 70-90 рр. ХІХ ст.). Симонов також не був готовий і до того, що молодші доньки Галина та Леся проти його волі вийшли заміж за простих сільських хлопців. Розірвавши стосунки з сім'єю, Матвій Терентійович зійшовся з далекою родичкою дружини – вдовою Софією Миколаївною Забіло.

За п’ять років до смерті М. Т. Симонов продав свій хутір, забезпечив дружину та дітей; пожертвував значні суми на Наукове товариство імені Шевченка, а частину грошей поклав у банк. Згодом на відсотки в своєму рідному селі заснував початкову школу і побудував лікарню, яку довгий час утримував за власний кошт. Лікарня безкоштовно обслуговувала мешканців с. Зарога та навколишніх сіл і забезпечувала ліками всіх нужденних.

Діапазон творчої діяльності М. Т. Симонова був надзвичайно широкий: він і письменник, і діалектолог, і видавець, помічник П. Куліша у виданні українських книжок. В журналі «Основа» він опублікував статистичну працю «Кріпацьке населення в Росії» та оповідання з народного життя «Тітка Настя»,  в альманасі «Хата» (1860) — «Дід Мина і баба Миниха». Друкувався також у журналах «Киевская старина» («З дитячих і отроцьких спогадів», «Крашанки в давнину», «Як збідніли Оболонські») та ін. У своїх творах Симонов змальовує побут українського селянства, любовно відтворює звичаї старосвітської козацької України. 1898 року він видав брошуру про Лубенську гімназію, яку облаштовував, з нагоди її 25-річчя. М. Номис — батько письменниці Надії Кибальчич, авторки драми «Катерина Чайківна» і дідусь Надії Козловської (Кибальчич), поетеси і дитячої оповідачки.

Лубни, чоловіча гімназія

Гласний Полтавського губернського земства М. Русинов, який добре знав Матвія Симонова ще з часів навчання в Лубенській гімназії, так говорив про останній рік його життя: «Віддавши усі свої гроші, М. Т. останні дні свої доживав у Лубнях, у двох зі своїм стареньким слугою, й поміщався в невеличких і плохеньких двох кімнатках гостинниці Стельмаха, де я й навіщав його місяців зо п’ять перед смертю».

Матвій Номис помер у Лубнах 26 грудня (8 січня) 1900 (1901) року. самотнім, навіть на похоронах не було нікого з рідних. Поховали Матвія Терентійовича Симонова на місцевому цвинтарі «між двома високими стрункими берізками, кроків за 90 від огорожі кладовищенської церкви». Тепер вона загублена.

Так закінчився творчий та життєвий шлях Матвія Терентійовича Симонова ‑ відомого етнографа-фольклориста, громадського та культурного діяча, письменника та педагога і просто людини.

Читати «Українські приказки, прислів'я і таке інше. Збірники О. Марковича і других. Спорудив М. Номис» (СПб,1864) - https://elib.nlu.org.ua/view.html?&id=473 та https://play.google.com/books/reader?id=_1FdAAAAcAAJ&pg=GBS.PA2&hl=ru

Категорія: Оголошення | Переглядів: 74 | Додав: AdministratoR | Теги: #Центральна_міська_бібліотека, #Бахмут_Жива_бібліотека, #Бахмутська_ТГ, #Управління_культури_Бахмутської_мі | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]