«А ви думали, що Україна так просто? Україна — це супер! Україна — це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни».

Цю книгу я отримала в подарунок рік тому, за участь у проекті УІК "30 знакових книжок нашої Незалежності". І неймовірно зраділа. Дуже люблю поезії пані Ліни, є її  глибокою шанувальницею. «Записки українського самашедшого»- єдиний прозовий твір авторки. 

Книга сумна, важка, але дуже на часі. Вона написана від першого лиця у формі щоденників героя та сприймається як своєрідний документ з історії України початку 21 століття. Про що книга? Про нас, про українців, про нашу історію та культуру, про мову та ментальність, про буденне життя звичайної української родини на тлі бурхливих політичних подій в Україні на початку 2000-х. Іноді здається, що то твої проблеми, думки, емоції виплескуються на сторінки роману. Часом огортає безвихідь, смуток, розчарування... Емоції та психологічний стан героя дуже схожі на твій власний у пошуках сенсу життя. Робота, родина, буденність, політика, інформаційна залежність, депресії та питання без відповідей. Все як у житті.

Книга була видана у 2011 році і миттєво стала українським бестселером. Додруковувалася та перевидавалася. Як і вся творчість Ліни Костенко, розібрана на цитати. Залишу тут декілька найбільш відомих. 

«Людям не те що позакладало вуха — людям позакладало душі».

«Манія величі — це хвороба. Комплекс меншовартості — теж хвороба. Тільки ще гірша».

«Коли починається смерть культури, настає культура смерті».

«Фронт національної гідності теж тримають мертві. Коли вже його триматимуть живі?»

«У кожної нації свої хвороби. У Росії — невиліковна».

«Те, що діється тепер у світі, — це кошмар, що приснився людству. Потім його назовуть Історією і приплюсують до попередніх кошмарів».

«У всіх країнах мови як мови, інструмент спілкування, у нас це фактор відчуження. Глуха ворожість оточує нашу мову, навіть тепер, у нашій власній державі. Ми вже як нацменшина, кожне мурло тебе може образити. Я ж не можу кроку ступити, скрізь привертаю увагу, іноді навіть позитивну, але від цього не легше. Бо в самій природі цієї уваги є щось протиприродне, принизливе. Людина розмовляє рідною мовою, а на неї озираються». 

Одним словом - дуже раджу до прочитання. Навіть, якщо важко і нелегко читати. 

Також, запрошую передивитися на Ютубі запис презентації книги у Харкові 2011 року, за участю Ліни Костенко: