Пісня «Ой, у лузі червона калина» сьогодні всесвітньо відома як символ   боротьби українців за незалежність. А хто з нас знає, коли і ким вона   написана, яка її історія? На жаль, ім’я автора цієї популярної пісні було   практично забуто на Батьківщині. Тож сьогодні є слушна нагода дізнатися   більше про автора слів цього гімну.

  21 січня 1881р. народився Степан Миколайович Чарнецький – саме він є   автором слів цієї пісні. Він був тринадцятою дитиною в сім’ї священика отця   Миколи Чарнецького, яка на той час мешкала в селі Шманьківці, нині   Заводська громада,  Чортківського району Тернопільської області України.

  Після смерті чоловіка і призначення нового пароха о. Івана Гордієвського м   мати, спольщена німкеня Владислава з Екгардтів, із синами (Степанові не   було й двох років) й доньками змушена була покинути парафіяльний   будинок. Удова з дітьми переїхала до Станиславова, де тоді жив Іван, старший брат Степана. Початкову освіту Степан здобув саме у  школі міста Станіславів (нині Івано-Франківськ, де у 1898 році закінчив V клас  цісарсько-королівської Вищої реальної школи.

До 12 років Степан говорив польською мовою, але пізніше почав навіть робити зауваження студентам-українцями які в побуті не спілкувалися українською. Його племінниця зазначала, що саме він її зробив українкою.

Після передчасної смерті Івана мати з дітьми переїхала до дочки у Львів. Тож далі навчався в гуманітарній і реальній гімназіях  Львова. У 1900 році закінчив VII клас, склав матуру (іспит зрілости) у Вищій реальній школі.

Того року вступив на інженерний (шляхо-будівельний) факультет цісарсько-королівської Вищої політехнічної школи (нині національний університет «Львівська політехніка»). 21 липня 1902 року склав перший державний іспит, також отримав оцінки за зимову сесію 1902-1903 років, далі записів нема. Зі спогадів покійної дочки поета Олександри відомо, що «батько провчився до диплому, але диплому не захищав».

Не дивлячись на суто технічну освіту, Степан Чарнецький був людиною дуже різнобічною, більш за все захоплювався мистецтвом та захоплювався літературою, співав, був активістом різних молодіжних товариств того часу.

Працював за фахом у Львові інженером у земській управі й крайовому виділі (1906–1912). Під час Першої світової війни був помічником начальника залізничної дільниці № 5 Львів-Стрий, Львів-Самбір.

Протягом нетривалого часу Степан служив у австро-угорській армії,  де не зміг “прижитися” і зробити кар’єру, адже був надто пацифістськи для цього налаштований.

В 1939–1941рр. працював науковим співробітником Львівської наукової бібліотеки.

В мистецтві став відомий як театральний діяч - режисер, театральний референт, співак, актор.

Як режисер та художний керівник театру «Руська бесіда», їздив з гастролями по Тернопільщині, Львівщині, Прикарпатті та інших. В театрі поставив  «Украдене щастя» Івана Франка (1907, уперше за позацензурним текстом), «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» В. Винниченка, «Дядя Ваня» А. Чехова та інші; переклав для театру п'єсу «Марія Магдалина» Х.-Ф. Геббеля, лібрето опер «Фауст» Ш. Гуно, «Мадам Батерфляй» Дж. Пуччіні, «Кармен» Ж. Бізе, оперети «Орфей у пеклі» Ж. Оффенбаха.

В літературі проявив себе як автор поезій, фейлетонів, памфлетів, літературно-мистецьких статей, нарисів із історії галицького театру, рецензій, мистецьких портретів, редактор кількох часописів, що видавалися у Львові. Поезії, новели та  фейлетони писав під псевдонімом Тиберій Горобець.

З 1939р. був членом Спілки письменників України.

За життя вийшли збірки поезій «В годині сумерку» (1908), «В годині задуми» (1917), «Сумні ідем» (1920), прозових новел і фейлетонів «Дикий виноград» (1921), «Квіти й бодяче» (1922; обидві з підзаголовком «Нариси й замітки з дороги життя»; під псевдонімом Тиберій Горобець), «З мойого записника» (1922), книга «Нарис історії українського театру в Галичині» (1934; перевидана зі скороченням у збірці «Вибране», Львів, 1959, де тексти з політичних та інших міркувань надмірно відредаговані).  Відомий також блискучий переклад Чарнецького польською мовою Франкової ліричної мініатюри «Як почуєш вночі...».

Видатний український поет Іван Франко поважав і цінував його талант театрального рецензента й перекладача, проте була й критика від Каменяра в бік Степана.

Багато поезій Чарнецького стали популярними піснями, як тоді казали – шлягерами. Причому, поет, маючи й музичне обдарування, сам створював для них музику.

У співавторстві з Богданом Весоловським написав відому пісню-танґо «Прийде ще час».

Степан Чарнецький першим повністю переклав українською і видав поему А. Міцкевича «Конрад Валленрод»; автор перекладів польською мовою творів українських авторів. Окремі твори надруковані в поетичній антології «Акорди» (1903, укладач І. Франко), у збірках «Молода Муза» (Київ, 1989) та «Образки з життя» (Львів, 1989), «Розсипані перли. Поети „Молодої музи“ (Київ, 1991) та інші. Поезії Степана Чарнецького переклав польською мовою Сидір Твердохліб.

В 1914 р. Степан Чарнецький написав слова до патріотичного гімну українських січових стрільців «Червона калина» («Ой, у лузі червона калина похилилася…»). Тож в цьому році відзначаємо 110-річчя цієї пісні. Про історію її створення розповімо в наступних публікаціях.

Степан Чарнецький щиро співчував українським воякам, яким довелося битися на різних, далеких театрах воєнних дій, а то й один проти одного по різні боки фронту за інтереси чужих для них імперій-поневолювачів – Австро-Угорської та Російської. Шкодував він і цивільне населення, яке зазнало під час бойових дій лиха – зруйновані оселі та господарства, примусові депортації, біженство. Ставши свідком страшних подій Першої світової війни, поет написав своєрідний диптих «Іванові» та «Ворожому війську ( І мені тебе жаль)»:

Іванові

Іване без роду, Іване без долі,

Куди не ходив ти, кого не видав?

У спеку, і стужу, у лісі і в полі

Ти гинув, а славу сусід добрий взяв…

На сербських зарінках клалась твоя сила,

На волинськім млаці твій гріб вже присів,

І серед Поділля сіріє могила,

Де впало в двобою двох рідних братів…

Ворожому війську

І тебе мені жаль, сірий сину півночі,

Що ідеш день і ніч, і не знаєш куди;

Ржа утоми лягла на твій голос і очі,

І чоло вкрила тінь недостатків, біди…

І тебе взяв указ із сільської оселі,

Від розораних скиб чи буйного лану,

І голодний бредеш в дрантивенькій шинелі

У невідомий світ, у чужу сторону.

А там стріне тебе гучний вистріл гармати,

Або тихший привіт: добре кована сталь;

Кров обмиє чоло… Бідний сірий солдате, –

І тебе мені жаль!.. І тебе мені жаль!..

Степан Чарнецький був серед тих небагатьох львівських митців, які попри всі обставини – вік, політичні режими, економічне становище – намагалися вести богемний образ життя, не пристосовуючись до реалій цього світу, прагнучі бути вищими за них. Як згадував про нього Петро Карманський: “Для нього фінансова проблема не існує. Є в що одягнутись – добре, нема – обійдеться. Головне, щоби було за що випити”.

Такий спосіб життя важко сприймався його рідними, а надто дружиною, що й призвело до родинної трагедії. Степан був одружений з Іреною Поповчак, полькою за походженням. Але шлюб довго не витримав – жінка покинула його (хоча офіційно подружжя не розлучилося), а через деякий час вона наклала на себе руки – випала з вікна. Чарнецький, залишившись вдівцем у 45 років, самотужки виховав двох доньок, Емілію і Лесю.

Останні роки життя Степана Чарнецького позначилися тяжкими хворобами, отриманими внаслідок зачадіння у власному помешканні. Він помер 2 жовтня 1944 року на 64-му році життя і був похований на Личаківському цвинтарі Львова.

Пам’ятник С. Чарнецькому у с. Шманьківці           Могила С. Чарнецького на кладовищі у Львові