Павло Загребельний (1924 – 2009) – український письменник, журналіст, редактор, сценарист, громадський діяч.

Цікаві факти з біографії

Павло Архипович Загребельний народився 25 серпня 1924 року в селі Солошине Кобеляцького району Полтавської губернії.

Про свої ранні дитячі роки письменник згадував: «У селі на Полтавщині, де я народився та ріс, 90 відсотків мешканців були неписьменними, і моя мати в тому числі. Коли створили гуртки з ліквідації безграмотності, мама ходила туди і брала мене з собою. У п'ять років я вже чудово читав».

Коли Павлу виповнилося 6 років, мати померла, а з мачухою у хлопця стосунки складалися не дуже гарними.

1941 року він закінчив школу і у віці 16 років та 10 місяців пішов добровольцем на фронт. Брав участь у битві за Київ, був поранений. Після шпиталю знову воював, у 1942 році знову отримав тяжке поранення в груди, у непритомному стані потрапив у полон до нацистів й перебував у концтаборі до лютого 1945.

1951 року закінчив філологічний факультет Дніпропетровського університету. Півтора десятиліття був на журналістській роботі: з 1951 року працював літературним редактором обласної дніпропетровської газети «Днепровская правда», а з 1954 спершу як літературним консультантом, а потім заступником головного редактора журналу «Вітчизна» в Києві. Водночас займався письменницькою працею.

У 1961–1963 роках Загребельний працює головним редактором «Літературної газети» (пізніше – «Літературна Україна»). З 1964 по 1973 рік – він відповідальний секретар, згодом – заступник голови правління Спілки письменників України. У 1973 – 1979 роки секретар, у 1979 – 1986 – 1-й секретар правління Спілки письменників України. Загребельний був депутатом Верховної Ради УРСР 9-го скликання (1975–1980) і депутатом Верховної Ради СРСР 10–11 скликань (1979–1989). Помер 3 лютого 2009 року від туберкульозу у віці 84 роки. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

Шлях у літературу та творчій доробок

Коли Загребельного запитали, як йому вдалося стати одним із найбільш популярних українських авторів, він відповів: «Я не належав до людей, які мріяли стати письменником із дитинства. Віршів ніколи не писав і не пишу – не знаю, як це робиться… Хоча я дуже люблю поезію, якщо вона справжня. Вона дає почуття мови, вчить вмілому поводженню з нею… Приїхавши додому (після війни), півроку я працював у колгоспі бухгалтером, потім вступив до філологічного факультету університету. Вибрав його виключно через незнання: слово «філологія» переклав як «любов до науки». Хотілося просто чогось вчитися, а опинився в самій гущавині майбутніх поетів та поетес… Там я дізнався, що філологія – це зовсім не те, що думав, а любов до слова. Але навчався найкраще, університет закінчив з відзнакою… Література народжується зі страждання, я рано залишився без матері. Потім була дуже зла мачуха. Потім – голод. Потім – війна. 42-го я, поранений лейтенант артилерії, потрапив у полон і два з половиною роки провів у німецьких концтаборах. У свої 20 років я вже мав колосальний та страшний життєвий досвід. І коли студентом читав поему Данте, його пекло здалося мені таким... несправжнім! А після війни ще 16 років я був «людиною другого ґатунку»: адже ті, хто перебував у полоні, вважалися «зрадниками Батьківщини». Це був болісний час. І саме тоді я почав писати. Очевидно, тому й узявся за перо, що у житті було так багато лиха…»

Вже перші спроби Павла Загребельного виплеснути свої емоції та враження на папір виявилися успішними: серйозною заявкою на письменницьку зрілість стала повість з автобіографічною основою «Дума про невмирущого» (1957), присвячена воїнському та людському подвигу молодого радянського солдата, який загинув у нацистському концтаборі, а через три роки побачив світ перший роман – «Європа 45» (1959). У наступні роки Загребельний створив ще близько сорока романів. Багато з них були перекладені 23 мовами світу!

Одним із значних здобутків української прози став роман «Диво» (1968), над яким письменник працював шість років (1962–1968). У цьому творі автор органічно поєднав далеке минуле та сучасність. Створений майстром образ Софії Київської проступає в романі крізь імлу століть і втілює невмирущість духу українського народу. За довгу історію свого існування різні завойовники намагалися знищити диво – Софію Київську, та собор знову й знову поставав. (Роман «Диво» введений у програму з української літератури середньої школи). Пізніше було створено цілий цикл романів про історичне минуле нашої Батьківщини: «Первоміст» (1972), «Смерть у Києві» (1973), «Євпраксія» (1975). Подіям української історії XVI ст. присвячено також роман «Роксолана» (1980).

У 1960-х роках зросла популярність Загребельного не лише як письменника, а і як енергійного й талановитого редактора-новатора «Літературої газети», переіменованої ним у 1961 році на «Літературну Україну». Це видання під керівництвом Павла Загребельного упродовж 3-х років стало справжньою трибуною вільної, за тогочасних можливостей, творчої думки. За досягнення у літературній роботі письменник був удостоєний низкою нагород, зокрема Державної премії СРСР за роман «Розгін» (1978), проте це зовсім не означає, що він якимось чином намагався «товаришувати» з урядом. Навпаки, у ЦК його вважали одним із найбільш непередбачуваних авторів через прямолінійність та іронічність. На початку 60-х, коли Загребельний очолював газету «Літературна Україна», за публікації молодих авторів – Івана Драча, Ліни Костенко, Василя Симоненка, Дмитра Павличка він втратив посаду і мав проблеми з друком своїх творів.

Романи, повісті, п’єси, кіносценарії та оповідання Павла Загребельного відзначаються гострим сюжетом, динамічним розвитком дії. Прозаїк і драматург, він активно працює і в такому оперативному й мобільному жанрі, як публіцистика; відомий він і як вдумливий дослідник літературного процесу на сучасному етапі («Належними устами: статті, есе, портрети» (1996) та «Думки нарозхрист: 1974 – 2003 (остання прижиттєва книжка).

Нагороди та відзнаки 

Два ордени «Знак Пошани» (1960; 1971).

Два ордени Трудового Червоного Прапора (1967; 1984).

Орден Дружби народів (1974).

Державна премія УРСР імені Т. Г. Шевченка (1974) за романи «Першоміст» (1972) та «Смерть у Києві».

Державна премія СРСР (1980) - за роман «Розгін» (1976).

Орден Жовтневої Революції (1981).

Орден Вітчизняної війни ІІ ступеня (1985).

Орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

Орден князя Ярослава Мудрого V ступеня (1999).

Почесна грамота Кабінету Міністрів України (2004).

Герой України (з врученням ордена Держави (2004) за самовіддане служіння Україні, багаторічну плідну діяльність на ниві літератури, видатний особистий внесок у збагачення національної духовної скарбниці, утвердження гуманістичних ідеалів). 

Вшанування пам’яті 

20 серпня 2014 року у Києві відкрито меморіальну дошку Павлу Загребельному з нагоди 90-річчя його народження.

25 серпня 2017 року на могилі письменника на Байковому кладовищі встановлено Козацький хрест.

На честь Павла Загребельного названо вулиці у містах: Вінниця, Ізюм, Ірпінь, Київ, Ковель, Нікополь, Хмельницький, Полтава та інших.

ПАВЛО ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ

(Нар. 1924 р., помер 2009)

Павло Архипович Загребельний народився 25 серпня 1924р. в с. Солошине на Полтавщині.

1941 року закінчено десятирічку; вчорашній випускник, ще не маючи повних сімнадцяти років, пішов добровольцем до армії. Був курсантом 2-го Київського артучилища, брав участь в обороні Києва, в серпні 1941р. був поранений. Після госпіталю знову військове училище, знову фронт, тяжке поранення в серпні 1942р., після якого — полон, і до лютого 1945р. — фашистські концтабори смерті.

У 1945p. працює у радянській воєнній місії в Західній Німеччині. З 1946p. — навчається на філологічному факультеті Дніпропетровського університету. По його закінченні (1951p.) — майже півтора десятиліття журналістської роботи (в обласній дніпропетровській газеті, в журналі "Вітчизна" в Києві), поєднуваної з письменницькою працею.

В другій половині 50-х років П. Загребельним видані збірки оповідань "Учитель" (1957), "Новели морського узбережжя" (1958), повісті "Марево", "Там, де співають жайворонки" (1956), "Долина довгих снів" (1957).

Серйозною заявкою на письменницьку зрілість стала "Дума про невмирущого" (1957), присвячена воїнському та людському подвигу молодого радянського солдата, який загинув у фашистському концтаборі.

В 1961 — 1963 pp. Загребельний працює головним редактором "Літературної газети" (пізніше — "Літературна Україна"), приблизно в той же час з'явилися три перші романи письменника: "Європа 45" (1959), "Європа. Захід" (1960), "Спека" (1960).

Протягом 60 — 70-х років письменник створив більшу частину своїх романів, зокрема і найвагоміші з них:

— "День для прийдешнього" (1964);

— "Шепіт" (1966);

— "Добрий диявол" (1967);

— "Диво" (1968);

— трилогію "З погляду вічності" (1970);

— "Розгін" (Державна премія СРСР, 1980) — романну будову з чотирьох книг: "Айгюль", "В напрямі протоки", "Ой крикнули сірі гуси", "Персоносфера";

— "Левине серце", (продовженням "Левиного серця" став роман "Вигнання з раю" (1985));

— "Переходимо до любові" (1971);

— "Намилена трава" (1974);

— "Євпраксія"(1975);

— "Південний комфорт" ("Вітчизна", 1984).

Одним із значних здобутків української прози став роман "Диво" (1968), в якому органічно поєднується далеке минуле та сучасність. В центрі роману — Софія Київська, яка є незнищенним символом української державності та духовності. Пізніше було створено цілий цикл романів про історичне минуле нашої Батьківщини: "Первоміст" (1972), "Смерть у Києві" (1973), "Євпраксія" (1975). Подіям української історії XVI ст. присвячено роман "Роксолана" (1980). Письменник зробив спробу проникнути у складний внутрішній світ своєї героїні — Роксолани — Анастасії Лісовської, доньки українського священика з Рогатина, яка, потрапивши до гарему турецького султана Сулеймана, незабаром стала його улюбленою дружиною. Розкрити "таємниці" характеру Б. Хмельницького, показати його як людину та як визначного державотворця — таке завдання поставив перед собою П. Загребельний в романі "Я, Богдан" (1983). Він показує діяльність гетьмана на тлі складної політичної ситуації середини XVII ст., зупиняючись також і на подробицях його особистого життя. Панорамність, історіософські роздуми про долю України — такі риси найновішого роману письменника "Тисячолітній Миколай" (1994). В романах зустрічаємо вступні слова чи передмову, післяслово — це свого роду невеликі літературознавчі, а то й історіографічні етюди.

Виступив П. Загребельний і з кількома п'єсами, створеними на основі романів — "Хто за? Хто проти?" ("День для прийдешнього"), "І земля скакала мені навстріч" ("З погляду вічності"); активно виступає з критичними і літературознавчими статтями в пресі, а також з доповідями, промовами й інтерв'ю. Ці виступи зібрані в книзі статей, есе і портретів "Неложними устами" (1981). До неї ввійшла повість-дослідження "Кларнети ніжності", присвячена П. Г. Тичині.

За його сценаріями на Київській кіностудії ім. О. П. Довженка знято художні фільми: "Ракети не повинні злетіти" (1965), "Перевірено — мін немає" (1966), "Лаври" (1974), "Ярослав Мудрий" (1982).

Павло Загребельний понад сорок років працює в українській прозі. За цей час вийшло близько двадцяти його романів. Один із них — "Розгін" відзначено Державною премією СРСР, два — "Первоміст" і "Смерть у Києві" — Державною премією УРСР ім. Т. Г. Шевченка. Твори високо оцінюються критикою, мають широке читацьке визнання, він один із найпопулярніших сьогодні українських письменників. Друковані масовими тиражами, його книги швидко розходяться; вони постійно виходять в перекладах іншими мовами; зростає і кількість видань творів письменника за рубежем.