Не секрет, що слово професійних журналістів в сучасному світі є сильною й влучною зброєю. Суть цієї професії полягає в тому, щоб донести до громадськості будь-яку важливу інформацію чи новину максимально всебічно й об’єктивно. Кидаючи виклик брехні та безпринципності, незалежні журналісти інколи ризикують опинитися в небезпеці, проте саме завдяки своїй неупередженості й принциповості вони користуються довірою й повагою суспільства.Щорічно 6 червня для всіх українських журналістів, які завжди були і є для людей джерелом правди, настає професійне свято — День журналіста України. Саме в цей день у 1992 році до Міжнародної федерації журналістів було прийнято Національну Спілку журналістів України. Відповідний Указ Президента України № 251/94 був підписаний 25 травня 1994 року.

В українських національних традиціях повага до публічного слова завжди була високою. Попри це, журналістика на території України виникла значно пізніше, ніж в країнах Європи. Це пов’язано зі специфічними політичними умовами, адже Україна довго не мала державності, а її територія була розділеною між кількома імперіями.

Провісниками власне української преси історики вважають друковані видання середини XVII століття — так звані «універсали» Війська Запорізького часів гетьманства Івана Виговського. Крім указів і законів, ці видання містили й останні новини. Проте вже на початку XVIII століття вийшов указ Петра I із забороною друкувати будь-що українською мовою, тому про розвиток журналістики в Україні ще довго не йшлося.

Першим вітчизняним виданням з проукраїнським напрямком став харківський журнал «Український вісник». Завдяки його редакторам і авторам публікацій — професорам місцевого університету, письменникам Гулаку-Артемовському, Квітці-Основ’яненку та іншим культурним діячам видання містило новини, статті з етнографії, історії та географії України, переклади й літературні твори, був навіть розділ листування з читачами. У 1825-му, через чотири роки існування, цей журнал було закрито імперською цензурою.

Кінець 1980-х — початок 1990-х років став переломним часом для українських журналістів, особливо в молодіжних періодичних виданнях, таких як «Молодь України», «Ровесник», «Молода гвардія» та  редакціях молодіжних телепрограм. Відчувалася невідворотність великих змін, тому вже без страху журналісти підіймали раніше заборонені теми, наприклад, про економічні прорахунки влади чи злочини сталінського режиму. В Києві у 1989 році відкрилося кореспондентське бюро «Радіо Свобода».

У Львові 1848 року почала виходити політична газета «Зоря Галицька». Серед журналістів були Яків Головацький, Антоній Петрушевич, Рудольф Мох, Йосип Лозинський та інші письменники, поети й етнографи. В Лубнах на Полтавщині у 1905 році теж з’явилася політична україномовна газета «Хлібороб», редакторами якої були брати Микола та Володимир Шемети.

Після проголошення державної незалежності постала гостра потреба в новому медіа-законодавстві, і першим законом для регуляції інформаційної сфери став закон «Про інформацію», прийнятий 2 жовтня 1992 року. За ним були прийняті й інші закони про діяльність преси, інформаційних агентств, радіо й телебачення. Здавалося б, відтепер наші журналісти мали турбуватися лише про високий професійний рівень своїх матеріалів, адже свободу слова ЗМІ було гарантовано.

Проте у вересні 2000 року країна дізналася про жорстоке вбивство Георгія Гонгадзе — засновника й редактора «Української правди». В 2001-му було вбито редактора телекомпанії «ТОР» Ігоря Олександрова, який вів журналістське розслідування зв’язків місцевих чиновників з кримінальними структурами. Вже під час Революції Гідності в 2014 році втратив життя журналіст газети «Вісті» Вячеслав Веремій, 2016-го загинув Павло Шеремет. Ці імена — лише невелика частина з більш ніж 70 журналістів, яких через професійну діяльність вбито в Україні за роки незалежності.

Наразі помітною проблемою для українських журналістів є втрата професійної неупередженості через обслуговування інтересів власників ЗМІ та пропагування їхніх політичних поглядів. До того ж професійний рівень теж не завжди на висоті — трапляються випадки оприлюднення неперевіреної інформації в гонитві за сенсацією. З іншого боку, в Україні є багато вірних професії журналістів, які проводять якісні розслідування, працюють в інтересах суспільства та не зраджують професійній етиці.

Професія журналіста овіяна романтикою. Часто автори книг і фільмів наділяють цією професією головних героїв своїх творів. Але наскільки правдивим є художній опис журналіста і чим він займається насправді?

Серед переваг цієї професії — доступ до первинної інформації, спілкування з цікавими людьми, мандрівки, можливість прославитися, перспективи просування кар’єрними щаблями. Недоліками можна вважати ненормований графік, стресові ситуації та досить високу професійну конкуренцію.

Зараз існує думка, що роль медіа багато в чому перебрали на себе соціальні мережі — там можна не тільки дізнатися новини, а й висловити свою думку. Проте роль професійних журналістів залишається незмінно важливою, адже їхній інформації можна довіряти набагато більше, ніж відомостям з соцмереж, які іноді бувають фейковими. До того ж інформація з офіційних джерел завжди більш впорядкована й систематизована, а значить, краще сприймається.

Журналістика слугує ніби містком між владою та народом, виражаючи думку всіх верств суспільства. Часто журналістські розслідування та репортажі сприяють відновленню справедливості, викриттю корупції, важких злочинів та змушують владу ставати більш прозорою.

Сьогодні День журналіста має особливий присмак гіркоти. За період повномасштабної війни -  ми втратили багато журналістів… День журналіста в Україні — це не просто свято, а важлива подія, яка нагадує про величезну роль та відповідальність цієї професії перед суспільством. Це час, коли варто вшанувати тих, хто ризикує своїм життям, щоб повідомляти правду.