28 квітня 1941 року в Києві народилася Ірина Жиленко — поетка, яка зуміла створити цілий світ «малих радостей», де чашка чаю, сад і квіти стають поезією життя. Вона належала до покоління шістдесятників, але її шлях був особливим: не гучний протест, а тихий, але впертий захист внутрішньої свободи.

Її творчість - це своєрідна територія приватного щастя. У час, коли література часто говорила голосом боротьби, Жиленко писала про інтимне: любов, дім, красу щоденності. Саме тому її називають «поеткою приватного світу».

Та ця «приватність» була не втечею, а формою опору. У світі ідеологічного тиску вона відстоювала право людини на внутрішню гармонію. І це було не менш важливо, ніж відкритий протест.

Її доробок — це близько двадцяти поетичних збірок і книжок для дітей. Серед найвідоміших - «Дівчинка на кулі» (за яку отримала премію імені Володимира Сосюри у 1987 році) та «Вечірка у старій винарні», відзначена Національна премія України імені Тараса Шевченка у 1996 році.

Особливе місце посідають її дитячі твори — «Достигають колосочки», «Вуличка мого дитинства», які відкривають світ очима дитини.

Її поезія буквально сяє барвами: дослідники підрахували, що назви кольорів у її текстах уживаються понад тисячу разів. Квіти, особливо фіалки, стали її символом — настільки, що вона навіть створила власний поетичний різновид «віршів-фіалок».

Наприкінці життя Жиленко залишила ще один важливий документ епохи - мемуари «Homo feriens» (2011), які називають «біблієй шістдесятництва», та "літописом епохи крізь призму жіночого погляду".

Вона пішла з життя 3 серпня 2013 року, але її світ залишився - світ, у якому щастя не кричить, а тихо світиться.

І, можливо, саме сьогодні варто згадати: інколи найсильніша поезія - це та, що вміє берегти тепло.