Центральна бібліотека вітає всіх з Різдвом Христовим! Миру, щастя, Божої благодаті та Божого захисту нашій крайїні і нам всім!

14 грудня - День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС

В ніч на 26 квітня 1986р. на території України сталася найбільша техногенна екологічно-гуманітарна катастрофа – відбулися 2 теплових вибухи на четвертому енергоблоці Чорнобильськой атомної електростанції. Внаслідок чого реактор було частково зруйновано і в довкілля викинуто велику кількість радіоактивних речовин – потужністю в 300 Хіросім! ... Читати далі »

Бахмут – місто на сході України, одне з найстаріших міст Донбасу. Воно знало злети, страждання, будівництво, руйнації. Головним меседжем, як зараз прийнято говорити, є «місто, відкрите для добра». Бахмут – місто старовинних будівель, місто троянд, один з промислових та культурних центрів Донбасу.

... Читати далі »

26 листопада 1998р. першим в історії незалежної України почесне звання "Герой України" отримав Борис Євгенович Патон - видатний фахівець у сфері зварювальних наук та металургії, вчений, інженер, матеріалознавець, професор, доктор технічних наук, організатор науки, політик та урядовець. Цього року відзначається 105 років з дня його народження.

Борис Євгенович Патон народився 14 листопада 1918р. (в паспорті вченого дата 27 листопада вказана неправильно, оскільки до дати нового стилю його справжнього дня народження, що зафіксовано у метричній книзі київської церкви Св. Марії-Магдалини, додали зайвих 13 днів) в сім'ї видатного вченого Євгена Оскаровича Патона, пізніше засновника та директора Інституту електрозварювання, та домогосподарки Наталії Вікторівни Патон (в дівоцтві - Наталії Буде).

Щоб перерахувати всі посади, на яких працював Борис Євгенович, вчені звання та ступені, академії та наукові організації, членом яких він був, нагороди, наукові відкриття та публікації, винаходи,  знадобиться не одна сторінка друкованого тексту.

Послідовник свого батька, який, можна сказати, здійснив революцію у зварювальних роботах, Борис Євгенович прожив довге насичене життя довжиною у 101 рік. Він помер 19 серпня 2020р. в своєму рідному місті Києві.

Його дитинство фактично пройшло в стінах Київського політехнічного інституту, на території якого мешкала родина професора цього ж інституту Євгена Оскаровича Патона.

Буревії революції та громадянської війни, звісно, зачепили і родину Патонів. В їх квартиру «підселили» сусіда – видатного українського математика Михайла Кравчука. 

Борис Патон зростав серед науковців, в атмосфері технічної та наукової творчості, тож з вибором майбутньої професії  вагань не було – інженерія, Київська політехніка.

Закінчення інституту припало на початок війни.  Патон захищав диплом 22 червня 1941р. Коли йшов на захист, потрапив під обстріл, але вцілів.

Талановитий випускник був відправлений глибоко в тил, на евакуйований Інститут електрозварювання, для забезпечення виробництва воєнної техніки, а саме всесвітньо відомого танку Т-34.

Саме там Борис Патон реалізував своє відкриття – явище саморегулювання дуги. Це дало можливість налагодити виробництво в умовах звичайних технічних майстерень та не потребувала висококваліфікованої підготовленої робочої сили. Завдяки цьому відкриттю, були створені автомати для зварювання  і виробництво танків поставили на конвеєр.

В жодній країні світу автоматичне зварювання під флюсом тоді  у танковій промисловості не застосовувалося.

Після закінчення війни та повернення у 1945 р. до Києва Борис Патон дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата технічних наук у віці 27 році. А ще через 7 років – докторську дисертацію. З 1950 р. Борис Патон працює заступником директора інституту Євгена Патона. Після смерті батька в 1953р. очолив цей інститут.

Відновлення країни та швидкий розвиток науково-технічної революції  в 50-ті роки минулого століття сприяли  зростанню кількості нових винаходів та відкриттів, що   буквально змінили ставлення виробничників до можливостей зварювання.

У другій половині 50-х років Інститут електрозварювання взагалі почав продукувати все нові й нові прогресивні розробки, що буквально “з коліс” впроваджувалися у виробництво. Під керівництвом Бориса Патона і за його безпосередньою участю було розгорнуто широкі фундаментальні дослідження, що стали основою для створення та застосування багатьох способів зварювання. Це дало можливість отримати особливо чисті спеціальні сплави й сталі. Відкрилися перспективи для створення новітніх конструкційних і функціональних матеріалів, особлива потреба в яких виникла наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття. Інститут швидко виріс у потужний науково-технічний комплекс, до структури якого увійшли власне науково-дослідний інститут, конструкторсько-технологічні й експериментальні підрозділи, дослідні заводи, а пізніше, уже в останні десятиліття – інноваційні організації, науково-інженерний та навчально-атестаційний центри.

У 1962 році 43-річний академік Патон став президентом Академії наук УРСР. І обіймав цю посаду протягом 58 років.

Саме під керівництвом Б. Патона розпочався новий період в історії Академії, який згодом вивів українську науку на передній край науки світової. Сама ж  Академія стала своєрідною візитною карткою України.

Завдяки науковим розробкам фахівці-практики отримували не просто рекомендації практичного характеру, а принципово нові ідеї, винаходи та готові технології для розвитку економіки країни.

Борис Євгенович Патон лишався керівником інституту електрозварювання, де за його  безпосередньої участі на основі фундаментальних досліджень були розроблені технології індустріальних способів зварювання магістральних трубопроводів, великогабаритних резервуарів для зберігання нафти і нафтопродуктів, кожухів доменних печей, висотних баштових конструкцій, морських суден, енергетичного обладнання та інших. Академік Б.Є. Патон спільно з академіком С.П. Корольовим висунули сміливу ідею щодо застосування зварювальних процесів у космосі, яку було успішно реалізовано в інститутських розробках. Створена в Інституті апаратура дозволила космонавтам В. Кубасову і Г. Шоніну вперше у світі здійснити експеримент із зварювання в умовах орбітального польоту. Цим самим було покладено початок космічним технологіям. Трохи згодом академік Б.Є. Патон очолив піонерські дослідження щодо використання електронного променя, дугової плазми та лазера для зварювання металів та спецелектрометалургії.

Борис Євгенович Патон вмів вирішувати багато проблем завдяки вмінню знаходити розумні компроміси, в подальшому вдалося зберегти Національну академію наук за найскрутніших для держави і суспільства періодів.

Борис Євгенович Патон займався не лише питаннями електрозварювання. Влітку 1981 року він надіслав до владних структур держави науково-аналітичну записку “Про заходи стосовно подальшого посилення роботи щодо оцінки та прогнозування генетичних наслідків забруднення оточуючого людину середовища в Українській РСР”, а в листопаді того ж року на засіданні Уряду України виступив з доповіддю про можливі негативні екологічні та соціально-економічні наслідки будівництва та експлуатації на території України атомних електростанцій і, перш за все, Чорнобильської АЕС. Такі погляди абсолютно заперечували офіційну точку зору на атомну енергетику та її перспективи і могли коштувати тим, хто їх відкрито дотримувався, великих неприємностей. Але Б.Патон не став тоді мовчати, хоча слухати його й не бажали. За кілька років, на жаль, його правота знайшла трагічне підтвердження – сталася аварія на Чорнобильській АЕС.

Завдяки організаційним інноваціям, які були запропоновані та апробовані Б. Патоном і очолюваним ним колективом, вдалося зберегти та розвинути українську науку. Що, в свою чергу, сприяло розвитку економіки країни.

Саме Борис Євгенович запропонував створювати при академічних інститутах підрозділи, які спроможні були б забезпечувати просування результатів їхніх досліджень від фундаментальної ідеї до технічної розробки, і далі – до дослідного зразка, і аж до пропонування промисловості. Однією з перших у крані наукових установ, яка почала працювати за такою схемою, як і належить, став очолюваний Борисом Євгеновичем Науково-технічний комплекс “Інститут електрозварювання ім. Є.О.Патона” НАН України.

В останні роки свого життя Б. Патон очолив масштабні дослідження щодо використання зварювальних технологій в лікувально-хірургічній практиці. Під його керівництвом співробітники Інституту і вчені-медики спільно винайшли новий спосіб з'єднання м'яких тканин людини і тварин шляхом зварювання. Нині ця технологія набуває все більшого поширення у хірургічній практиці, й сьогодні рахунок успішних операцій, проведених з використанням зварювання, йде вже на тисячі.

Борис Євгенович Патон є автором і співавтором понад 720 винаходів (500 іноземних патентів), більш як 1200 різноманітних публікацій, 20 наукових монографій, академіком численних академій, лауреатом багатьох премій, має велику кількість нагород.

Саме Борис Євгенович Патон першим в історії незалежної України отримав звання «Герой України» у 1998р. В 2007р. він був визнаний найвідомішим вченим України, фактично – символом української науки.

Кілька цікавих фактів з життя видатного вченого.

Рід Патонів має дворянське походження.

Патон закінчив школу без золотої медалі, бо через кохання отримав за одну чверть 9 двійок. В університетські часи він також не отримав червоний диплом, але цього разу через невдалий іспит з філософії.

Борис Патон - єдиний в світі голова держакадемії наук, який був її ровесником. Час заснування академії та день народження Патона збігаються – 14 листопада 1918 року. В цей день гетьман Скоропадський підписав указ про створення Академії наук України. У 2018 році Національна академія наук України та Борис Патон відсвяткували свої сторічні ювілеї.

Патон створив апарат під назвою "Вулкан" для обробки металу, який дозволяє різати, зварювати та паяти у космічних умовах. Уперше прилад випробували на кораблі "Союз-6" у 1969 році здійснивши зварювання за допомогою електронного променя, плазми та електрода.

Згодом на базі "Вулкану" створили ще один апарат для роботи з металом в умовах космосу – "Випарник" ("Испаритель"). Його випробували у серпні 1979 р. на борту космічної станції "Салют-6" космонавти В. Ляхов і В. Рюмін.

В 1984 році був розроблений універсальний ручний інструмент для роботи з металами в умовах космосу – "УРІ".

Патон є автором так званого "шву Патона" – унікальної технології зварювання живих тканин, яка дозволяє знизити крововтрату під час операції, також скоротити час її проведення.

Науковець зробив значний внесок у розробку методів підводного зварювання, зокрема, створивши спосіб напівавтоматичного зварювання порошковим дротом.

Борис Патон разом з його батьком та старшим сином першими випробували міст в Києві, названий в честь Євгена Патона, проїхавши на ньому в службовому автомобілі. Унікальність мосту полягає у тому, що при його зведенні вперше використали технологію цільного зварювання. Зведення мосту Патона розпочали у 1940 та завершили у 1953 році. Довжина мосту сягає 1543 метрів. На момент зведення він був найбільшим в Європі суцільнозварним мостом, у якого вперше всі шви виконали за допомогою автоматичного зварювання.

Міст Є. Патона

Борис Патон - перший і поки єдиний киянин, чий бронзовий бюст встановили при житті. Як двічі Герой Соціалістичної Праці, Борис Патон був ушанований прижиттєвим бронзовим погруддям у рідному Києві – на вулиці Богдана Хмельницького, перед будівлею Академії наук НАН України. Хоча за життя Борис Євгенович еодноразово просив демонтувати пам’ятник.

У вересні 2020 року НАН України запровадила Золоту медаль імені Бориса Патона. Її вручатимуть винахідникам за створення прикладних інноваційних науково-технічних розробок.

В 1975р. Борис Патон категорично відмовився очолити АН СРСР. Вчений хотів працювати саме у Києві, в Інституті електрозварювання та українській Академії наук, створених його батьком.

Помер Борис Патон 19 серпня 2020 року в Інституті кардіохірургії ім. Амосова, не доживши практично 2 місяців до свого 102-річчя.

 

Ольга Кобилянська — відома українська письменниця, представниця модернізму, послідовниця феміністичних ідей Наталії Кобринської,  людина прогресивних поглядів, знавець філософії, яка дещо випереджала свій час. Близька подруга та соратниця Лесі Українки, подруга художниці Августи Кохановської, першої української жінки - лікарки -  гінеколога Софії Окуневської, Ольги Устиянович – відомих на той час жінок, під впливом яких німецько- та румунськомовна Кобилянська почала писати українською, самостійно обрала українську ідентичність та почала відстоювати права українського жіноцтва та селянства. Автор близько 50 художніх творів, залишився її щоденник та значний архів листів.

А що відомо про неї як людину, якою була, про що мріяла, чим тішилася?

Народилася Ольга Кобилянська 27 листопада 1863 року в містечку Гура-Гумора Сучавського повіту, Герцогство Буковина, Австро-Угорська імперія (нині Румунія). Батько - Юліан Якович Кобилянський —був шляхетського роду, який мав свій герб і походив з Наддніпрянщини, працював секретарем повітового суду. Мати, Марія Йосипівна Вернер, походила зі спольщеної німецької родини.

З любові до свого чоловіка вона вивчила українську мову, прийняла греко-католицьку віру, виховуючи всіх дітей у повазі і любові до України і всього українського.

Ольга була четвертою з семи дітей в родині. Сім’я жила в скруті. Але мати старалася навчити доньок хороших манер, вміння підтримати розмову, триматися в товаристві. Батько ж гадав, що його обов’язок — дати добру освіту хлопцям, а дівчата самі заміж повиходять.

Родина Кобилянських, 1898р.

«Якби я правильно могла описати злидні, які в нас панують… який жахливий батько… Ні я, ні Євгенія не одержуємо без лайки навіть п’ять крейцерів на листи. Ох Боже!.. Я не маю ні пошани, ні серця для мого батька… Коли батько хворів, була я цілком байдужа – це не моя вина», – ось у таких барвах описує Кобилянська свої дитячі роки.

Оскільки в містечку не було школи, батько, бажаючи дати дітям освіту, у 1869 році переводиться в Сучаву, де сім'я прожила три роки. Там дівчинка разом з братами відвідувала німецьку гімназію. Саме німецька була офіційною мовою тогочасної Буковини. І хоча родині доводилося жити в німецько-румунському оточенні, батько дбав, щоб діти приватно вивчали й українську мову. Ще одна мова – польська – теж постійно звучала вдома.

1875 року родина Кобилянських переїжджає до гірського містечка Кимполунг (Румунія), де батько отримав посаду секретаря при старостві. Тут Ольга закінчує початкову школу з німецькою та румунською мовами викладання, вчиться гри на фортепіано.

У Кимполунзі головним осередком культури був дім міського старости Йозефа Кохановського, де Ольга брала книжки, слухала музику, «пізнавала гарних людей і зустрічалася з прихильністю до українців».

З народної школи Ольга перейшла до дівочої, так званої «нормальної» школи, у якій навчалася лише до п’ятого курсу, оскільки для оплати подальшого навчання доньки в батька не вистачало грошей – ґрунтовну освіту треба було дати насамперед синам.

Після закінчення початкової школи Ольгу не полишають мрії про подальшу освіту, на той час важкодоступну для жінок, тож вона наполегливо навчається самостійно: позичає книжки, користується підручниками братів, слухає їхні дискусії, багато читає. Читання для неї було і хобі, і потребою - так вона пізнавала світ. Сама робить перші літературні спроби — веде щоденник (німецькою), пише поодинокі вірші (польською та німецькою), прозові нариси.

Сила її емоцій просто збиває з ніг. Вона спрагла, таємнича, витончена. У неї тонкі доглянуті руки. Потрохи малює, їздить верхи в гори, грає в аматорських виставах. Малювала Ольга з меркантильних причин, щоб потайки продати роботи і купити кукурудзи для голубів. Театр письменниця любила, бо хотіла стати акторкою, аби мандрувати та заробляти власні кошти. Якось у неї виникла ідея податися до театру товариства "Руська бесіда". Її навіть запросили на проби, за умови, що буде дозвіл батьків. Та Ольга навіть не уявляла, як розкаже про це батькам і якою буде реакція. Тому розпрощалася зі своєю мрією стати акторкою.

Згодом Кобилянська стала кіноманкою. Дивилася фільм тричі: вперше — для загального ознайомлення, вдруге — придивитися до гри акторів, а втретє — стежити за конкретним актором. Були в письменниці і містичні інтереси. Вона брала участь у спіритичних сеансах та любила трактувати сни.

«Гортенза, або Нарис про життя однієї дівчини» – її перша автобіографічна повість.

1881 року до Кимполунгу приїжджає лікар Атанасій Окуневський з 17-річною дочкою Софією Окуневською, з якою Ольга починає приятелювати. «Заговорила до мене українською мовою, переконуючи, що мені треба писати не по-німецьки, а для свого народу — по-українськи, навчила фонетикою писати, надавала українських книжок», — згадує Кобилянська в автобіографії. Вони будуть товаришувати все життя.

1883 року Окуневська знайомить Кобилянську з феміністкою, організаторкою жіночого руху на Буковині та письменницею Наталією Кобринською, чия особистість дуже вплине на формування поглядів Кобилянської.

Молода початкуюча письменниця охоче відвідувала забави з танцями у Кимполунзі та Чернівцях. І, виявляється, Ольга була вправною танцюристкою. Легко й невимушено (що відзначали партнери) кружляла у вальсі, танцювала польку, кадриль, мазурку, рондо і… коломийку.

У 1891 р. родина переїжджає до Чернівців – міста, в якому О. Кобилянська житиме до самої смерті. Саме тут, в  серці буковинської України,  для письменниці почався новий період життя, відкрився новий світ, широкий і багатий для творчої праці. Мистецький світ полонить Кобилянську. Вона знайомиться з багатьма відомими діячами культури, літератури та мистецтва.

У 1899 році М. Павлик знайомить листовно Кобилянську з Лесею Українкою. Між письменницями укладаються плідні стосунки.

Вони були споріднені духом, захоплювались одна одною, обоє цікавилися музикою, фольклором та етнографією. Їхня дружба протікала в численних переписках. І до сьогодні збереглися листи Лесі Українки до Ольги Кобилянської й лише один лист Ольги до Лесі.

За життя вони бачилися всього тричі, а товаришували — 14 років. Єдине спільне фото літераторок зроблене в Чернівцях, в 1901 році, куди Леся Українка приїхала після смерті  Сергія Мержинського, щоб упоратися з горем. Одну фотографію Леся зберігатиме на своєму робочому столі, а іншу Ольга триматиме в альбомі.

Ольга Кобилянська та Леся Українка, 1901р.

З’явились навіть міфи про лесбійські стосунки між цими жінками. Але відома сучасна письменниця Оксана Забужко у своїй книзі «Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» це спростовує:

«Приятельські листи американок, француженок і німкень XIX ст. для сьогоднішнього непідготовленого вуха таки справді можуть звучати мало не як шквал розпаношених лесбійських освідчень: «Як я тебе люблю… ти радість мого життя… моє серденько, як я тужу до тебе, як мрію про той час, коли ми знову побачимося» і т. д., — тоді як насправді це був цілком звичний, ба навіть ритуалізований тодішньою культурою спосіб жіночого словесного вияву прихильности й симпатії незалежно від об'єкта. Зрозуміло, що «епістолярний роман» панни Лесі й панни Ольги (стилістично, звісно, непорівнянно винахідливіший — у кожному разі, з Лесиної сторони, що єдина нам і відома) має бути відчитаний насамперед у цьому, питомому для нього контексті».

У 1903 році, у розквіті таланту, Кобилянська застудилася, внаслідок чого розвинувся частковий параліч. Це позбавило письменницю широкої можливості особисто спілкуватися з друзями-митцями, з народом. Недуга, хвороба та смерть батька, матеріальна скрута спричинили творчий спад: «Моє життя ніколи не було веселим, а тепер воно доходило до кульмінаційного пункту». Попри хворобу, смерть батька та злидні, Кобилянська невтомно працює і видається, досягаючи в наступні 10 років заслуженої літературної слави.

У 35 років її ім’я було вже добре відоме в Європі та на Буковині, хоч вона й жила на краю Австро-Угорської імперії. Твори Кобилянської видавали та перекладали німецькою, чеською, польською мовами. Вона здобула стипендію з Відня на свою літературну діяльність і часто відвідувала тодішню столицю.

Стосунки з Радянським Союзом у Ольги Кобилянської були досить складними. У 1927 році радянський уряд з пропагандистською метою призначив прославленій, але хворій українській письменниці, що жила в Румунії, персональну пенсію – її прийняли до Спілки письменників СРСР й почали друкувати її твори.

Після приєднання Північної Буковини до Радянського Союзу,  22 листопада 1940 року відбулося урочисте засідання Чернівецького виконкому на честь 55-річчя творчої діяльності Кобилянської. Вона була нагороджена грамотою Президії Верховної Ради УРСР, а в Києві було видано двотомник її творів.

Тоді ж згідно з Постановою Чернівецького обласного виконавчого комітету від 27 листопада 1940 р. №328 "В зв'язку з 55-ти річчям літературної діяльності видатної української письменниці Ольги Юліанівни Кобилянської: 1. Присвоїти 3-ій середній школі м. Чернівці ім'я О.Ю. Кобилянської; 2. Перейменувати вул. Янку Флондор міста Чернівці на вулицю ім. О.Ю.Кобилянської".

Тоді письменниця була змушена написати «партійне» привітання приходу радянської влади.

Одночасно з цим добре відомі слова Ольги Кобилянської: «Якось проживемо, тільки б більшовики не прийшли». У ці роки вона поступово відходить від активної літературної творчості.

У 1941 році, напередодні приходу німецько-фашистських загарбників,  важко хвора паралізована письменниця не змогла евакуюватися з Чернівців. Ольга Кобилянська свідомо почала виступати в ЗМІ зі статтями проти агресії Німеччини і з засудженням дій нацистів. Тоді в її квартирі гестапівці провели обшук, у результаті якого більшість рукописів письменниці була вилучена, багато з них зникло і не знайдено досі. Румунська воєнна жандармерія встановила нагляд за О. Кобилянською, готуючи судову розправу над нею.

Але наміри румунів залишилися нездійсненими. Підірвана давньою важкою хворобою, воєнними потрясіннями, письменниця почувалася все гірше. «12 березня 1942 року, – як розповідала у своїх спогадах Олег Панчук, – дістала Ольга Кобилянська мозковий удар, до того долучилося запалення легенів, і по дев’яти днях лежання відійшла від нас всіма оплакувана письменниця». Померла Ольга Кобилянська 21 березня 1942 року о пів на другу годину дня, на 79-му році життя.

Румунська влада заборонила громадськості провести її в останню путь. 23 березня, коли буковинці прощалися з Кобилянською, в’їзд до міста окупанти заборонили, телеграми зі сповіщеннями про похорон були затримані, через що багато шанувальників таланту видатної української письменниці так і не змогли провести її в останню путь...

На похороні були лише її рідні й близькі, але їх зібралось до 300 осіб. Виголошувати промови було заборонено. Але прощальне слово все ж таки прозвучало. Виголосила його давня знайома письменниці, вчителька Олена Равлюк. Невеликий хор, а потім і більшість учасників траурної процесії, співали над могилою пісні, які любила Кобилянська і які заповідала, аби пролунали перед місцем її останнього спочинку на землі, – «Гуляли, гуляли» та «Чуєш, брате мій».

Ольга Кобилянська за майже півстоліття створила десятки оповідань, нарисів, новел, повістей, критичних і публіцистичних статей, перекладів, лишила значне за обсягом листування. Частина її творів написана німецькою. З них лише деякі були надруковані в періодичних виданнях.

Попри хворобу і злидні, і після 1903 року Кобилянська продовжує писати, видавши протягом наступних 10 років чотири повісті: «Ніоба» (1905), «У неділю рано зілля копала» (1907), «Через кладку» (1911) та «За ситуаціями» (1913); а також — збірку новел «До світа».

Під час Першої світової війни Кобилянська пише низку коротких творів («Юда», «Назустріч долі», «Лист засудженого жовніра до своєї жінки»), зображаючи нещастя героїв, спричинені тривалим конфліктом.

Ольга Кобилянська була звичайною жінкою, зі своїми мріями про щастя, кохання та родину. Але доля була сувора до неї, чимось схожа з долею її подруги Лесі Українки.

У 1919 р. Ольга Кобилянська напише заповіт: "Будьте здорові і згадуйте мене. Я ніколи не була щаслива. Найкращі хвилини були в мене, коли я писала і закінчувала мої твори. До так званої "слави" була я в глибині душі холодна. Любила я мої мрії, гори, зірками засіяне небо, іноді — рівнини, осінь і свого Небесного суддю. Всіх тих небагатьох чоловіків, яких я любила, я пізніше зневажала, за виключенням Сріблянського і одного лікаря з Наугайма… Все інше було некультурне і зневажливе"…

У Ольги Кобилянської була велика любов – 10 років тривали її стосунки з Осипом Маковеєм -  українським поетом, прозаїком, публіцистом, критиком, літературознавцем, перекладачем, редактором багатьох періодичних видань, педагогом, громадсько-політичним діячем.

Але закінчились вони нічим. Ольга освідчилась йому у коханні, а він злякався. Для Маковея то була просто літературна дружба, а Кобилянська вмирала від любові. Осип Маковей одружився з іншою.

У 1925 році Осип Маковей помер. У день його похорону Кобилянська блукала в горах і плакала.

Протягом 1920-х Кобилянська видає збірку новел «Сниться» (1922), оповідання (маленьку повість) «Вовчиха» (1923), роман «Апостол черні» (1926). В радянській Україні виходять численні перевидання її творів — зокрема, і її перше зібрання творів у 9 томах. Після чого вона поступово відходить від активної літературної творчості.

Ольга Кобилянська мріяла про материнство, але не судилося. Тому вона офіційно вдочерила позашлюбну дочку свого брата Олександра. У них були справжні взаємини доньки й матері. Ольга була наставницею для Олени і всіляко турбувалася про неї.

Ольга Юліанівна була відмінною кулінаркою, і навчала цього й Олену. Нещодавно була перевидана книжка рецептів 1938 року «Як добре й здорово варити». В ній можна віднайти рецепти страв від Ольги Кобилянської та її прийомної доньки Олени, а саме - "Зрази з хріном (дуже добрі)", "Пампушки тети Олі з "Апостола черні", "Пляцок зі сливками або яблуками", "Торт крухий з піною і морельовою або іншою винною мармелядою", "Добрий маковий торт черновецький (дешевий)", "Будень (накипляк) з булок і мяса" та ін. У родині Кобилянських всі жінки знали, що треба готувати добре, смачно і ощадливо. 

Ольга Кобилянська заробляла на життя власними творами, але не стільки, щоб вистачало на життя. Кобилянська успадкувала і гроші, і майно від своїх батьків. Вона була основною спадкоємицею, оскільки жила з батьками й допомагала їм по господарству. А свій власний будинок в Чернівцях письменниця придбала за гонорар — 9 томів творів, які видали у Харкові з 1927 по 1929 роки. В ньому вона мешкала від 1925р. до самої смерті.

Кобилянська  любила висаджувати всюди, де жила, білі троянди. І називала вона їх білими ліліями.

В цьому будинку нині працює діє літературно-меморіальний музей письменниці.

Музей

Там, серед численних експонатів і особистих речей, зберігається унікальний документ — щоденник Ольги Кобилянської. Це два загальні зошити, написані німецькою (деякі слова українською та польською). Перший запис зроблено 1 листопада 1883-го. Письменниця вела щоденника впродовж понад семи років, коли жила в Кимполунзі, Димці, Болехові. Майже 70 років ці раритети були за кордоном, їх зберіг і передав до музею американський адвокат Іван Панчук.

Кабінет

Спальня

У 1973 році відкрито музей письменниці в селі Димка, де вона відпочивала влітку.

Ім'я Ольги Кобилянської носить Чернівецький музично-драматичний театр. У 1980 році перед ним встановили бронзовий пам'ятник письменниці.

У 1963 році випущена поштова марка СРСР, присвячена Кобилянській.

У 2013 році в Україні була випущена поштова марка, присвячена Ользі Кобилянській, і побачила світ пам'ятна монета номіналом у 2 гривні.

У 2006 році в Україні була заснована літературно-мистецька премія імені Ольги Кобилянської. Вона присуджується щороку за найкращий літературний, художній або публіцистичний твір, наукову розвідку про життєдіяльність сучасної жінки в Україні, становище її в суспільстві, ситуацію щодо гендерної політики в державі.

У місті Гура-Гумора, де народилася письменниця, встановлено пам'ятник і названо сквер її ім'ям.

У Чернівцях та в інших українських містах ім'ям Кобилянської названі вулиці та бібліотеки.

Життєве кредо письменниці Ольги Кобилянської -  «Кожний вечір закінчуйте книгою". Навіть коли Ольга була немічною і паралізованою, вона все одно дотримувалася цього правила. Їй тоді читала донька Олена.

Тож пропонує і вам читати книги кожного дня, в т.ч. і твори видатної письменниці. Зробити це можна за посиланням –

Укрліб: Бібліотека української літератури.- http://surl.li/nozmk -

Аудіокниги онлайн. Слухай українською. - https://4read.org/2847-kobilyanska-olga-vovchiha.html

Ольга Кобилянська "Людина", 1-й розділ. Слухаємо українське. - https://www.youtube.com/watch?v=TTk3hvgfuQI

Аудіокнига "МЕЛАНХОЛІЙНИЙ ВАЛЬС", Ольга КОБИЛЯНСЬКА. З ПОЯСНЕННЯМ. Чи то слухання, чи то читання. - https://www.youtube.com/watch?v=2OQOUJ89NUc

О.Кобилянська. "В неділю рано зілля копала" (1908), повість. Слухаємо українське! - https://www.youtube.com/watch?v=Aqm6vdhgTMU

Більше про життя Ольги Кобилянської читаємо тут:

Таємниці Кобилянської: про що не розповідають на уроках. Гріховна пристрастність, дуальність натури і “біле” кохання української письменниці. - https://ukrainky.com.ua/tayemnyczi-kobylyanskoyi-pro-shho-ne-rozpovidayut-na-urokah/

Ольга Кобилянська: маловідомі грані особистості. - https://vogue.ua/article/culture/knigi/olga-kobilyanska-malovidomi-grani-osobistosti-51697.html

Дивитись фільми за творами письменниці-

«Царівна». Ч.1 — український мелодраматичний телесеріал 1993—1994 рр. студії Укртелефільм за мотивами однойменної повісті Ольги Кобилянської. - https://www.youtube.com/watch?v=paBitZoCxqo

«Царівна». Ч.2 - https://www.youtube.com/watch?v=sNLvejj9kfw

«Царівна». Ч.3 - https://www.youtube.com/watch?v=4kwktlizAfc

«Царівна». Ч.4 - https://www.youtube.com/watch?v=Wxvlw_Oruak

Фільм Земля, Ольги Кобилянської 1954 рік - https://www.youtube.com/watch?v=gOoWxac0bJs