08:40 100 років процесу українізації. Ч.2 | |
Фото Скрипник М. В цьому році день української писемності та мови відзначається 27 жовтня, а не 9 листопада. До цього Дня публікуємо наступний матеріал про українізацію у 1923-1933рр. В попередньому матеріалі від 18.03.2023р. повідомлялось про реалізацію в 1920-1930 роках на території тодішнього СРСР програми «коренізації» населення, а саме заміни російської мови на мови національних меншин в адміністрації, освіті та сфері культури. Більшовики проголосили політику коренізації, яка мала тимчасовий характер, лише з тактичною метою стабілізації більшовицької влади в національних республіках. В Україні, як вже згадувалось, цей процес отримав назву «українізація». Українізації підлягали держструктури і підприємства, яку планувалося закінчити до 1 січня 1926 року. Усі робітники та службовці підприємств та установ були зобов'язані вивчити українську мову під загрозою звільнення з роботи. За відносно короткий час українізації відбулися значні зрушення. Українізація сприяла прискоренню ліквідації неписьменності. Особливо помітні зміни у національному складі населення й уживанні української мови відбулися у великих промислових містах. Українізація робітництва та міського населення у зв'язку з індустріалізацією та колективізацією (від якої селянство втікало до міст) зазнала прискорення в 1927—1933 роках. За 10-ліття українізації (1923—1933) українська література, мистецтво, театр (в 1931 році з усіх 88 театрів 66 було українських, 12 єврейських, 9 російських). Найкращі театральні приміщення передаються українським театрам. На Одеській та Київській кіностудіях, попри політичні гоніння, знімалися українські фільми. Українізувалися газети, школи, вищі навчальні заклади, театри, установи, написи, вивіски і т. д. В Одесі, де учні-українці становили менше третини, були українізовані всі школи. У 1930 р. в Україні залишалося тільки 3 великі російськомовні газети. За період 1923–1929 років українські видавництва переходять на видання майже виключно українськомовних книжок; українізується на 85 % преса. Видавалися наукові роботи з української лінгвістики, словники технічної та ділової лексики. Українською мовою перекладали передові європейські наукові посібники та підручники. Друкувалися твори класиків української літератури та молодих авторів. Дисципліна «українознавство» викладалася не тільки у вишах УСРР, а й на Кубані. Зʼявився новий український правопис, в якому послаблювався деформаційний вплив російської мови — «харківський», або «скрипниківський», за прізвищем одного з його ініціаторів, наркома освіти Миколи Скрипника. Цим правописом досі послуговується українська діаспора. Цей період часто називають добою культурного відродження. Спрацював зовнішньополітичний розрахунок більшовиків. У Галичині в 1920-і зросла популярність і вплив Компартії Західної України. Українські емігранти з Берліну, Відня, Праги і Парижу теж повірили в серйозність курсу на «українізацію» і почали повертатися до УСРР. Серед них були, наприклад, екс-голова парламенту УНР Михайло Грушевський та український військовий діяч, генерал-хорунжий армії УНР Юрій Тютюнник.
Фото Тютюнник Але серед української інтелігенції були й ті, хто з пересторогою ставився до такої різкої зміни політики радянської влади. "Українізація - вимушений крок, вони без цього могли програти. Більшовицька партія була малопопулярна на окраїнах імперії. В Україні вона масовою не була. Коли запровадили коренізацію в 1923 році, це був крок, щоб вижити режиму", - вважає історик Шаповал. Він пояснює, що за рахунок місцевих кадрів більшовики "вкорінювались" на окраїнах, а для цього треба було дати пряник. "Але всіх адептів та речників українізації врешті знищили. Але ця кон'юнктурна політика принесла позитив - культурний сплеск, який потім назвуть українським розстріляним відродженням", - додає історик. А для селян, як нагадує Шаповал, все це врешті закінчилось Голодомором. Незважаючи на певні здобутки українізації, вона не відзначалася послідовністю. Уже 26 квітня 1926 року Сталін надіслав Лазарю Кагановичу, тодішньому більшовицькому очільникові в республіці, та іншим членам політбюро центрального комітету Компартії України листа, в якому розкритикував політику українізації. Однією з реакцій на такі погляди й відповідну практику стала діяльність відомого письменника Миколи Хвильового. У 1926 році він опублікував памфлет «Україна чи Малоросія?», де піддав критиці традиційний «російський месіанізм». «Москва сьогодні є центр всесоюзного міщанства…» – писав Хвильовий. Звідси його гасло «Геть від Москви!», твердження про шкідливість для українців російської культури й заклик орієнтуватися на «психологічну Європу». Це викликало незадоволення в Йосипа Сталіна, який закликав боротися «з крайностями Хвильового у лавах комуністів».
Фото Хвильовий Роком пізніше у постанові ЦК КП(б)У від 19 квітня 1927 було вирішено «визнати особливе значення російської мови». У наступні роки, зокрема починаючи з 1930, у партійних колах посилюється активне протистояння українізації. У 1932—1933 роках українізація була припинена. Також почався процес згортання коренізації інших народів. Політика коренізації та українізації була розкритикована як «націонал-ухильництва», і багатьох діячів, які її підтримували, згодом виключили з комуністичної партії та репресували. У березні-квітні 1930 року в оперному театрі столичного Харкова відбувався показовий суд над учасниками так званої «Спілки визволення України». Судили 474 особи – переважно представників української інтелігенції. Одним із головних звинувачених був академік Сергій Єфремов – видатний вчений-літературознавець.
Фото Єфремов До розстрілу було засуджено 15 осіб, до концентраційних таборів – 192. Багато інших учасників процесу теж отримали покарання. Подібних широкомасштабних судових процесів проти національної інтелігенції в тодішньому Радянському Союзі не було. Це був сигнал: українізація згортається. І хоча за інерцією вона протривала ще кілька років, її ефект не був значним. В 30-ті роки був репресований Олександр Шумський, один з захисників Миколи Хвильового, а потім був убитий з санкції «вождя народів». Інші націонал-комуністи, які мали певний вплив серед тодішньої більшовицької партійної верхівки України, також підпали під репресії. У 1933 році, не витримавши гонінь, покінчив життя самогубством Микола Скрипник, який був одним із провідників українізації.
Фото Шумський Наприкінці 1930-х рр. влада остаточно порвала з "українізацією". Остання, як тимчасовий тактичний крок для зміцнення позицій комуніст. партії в Україні, вже виконала свої функції. Радянська влада міцно контролювала всі сфери життя, а "українізація" перешкоджала подальшій централізації й уніфікації суспільства. Тому розгорнулися зворотні процеси: набула сили політика русифікації, яка продовжувалась в подальші роки. Як передбачав український історик Сергій Єфремов ще у 1917р. «Офіціяльна «українізація» тут нічого не пособляє, бо це гарнір, а суть обрусительна. Гадав би, що якийсь диявольський план, продиктований дуже далекоглядним розумом». Так воно і сталося. Політиці українізації та коренізації було покладено край. При підготовці публікації були використані матеріали сайтів https://tyzhden.ua/ukrainizatsiia-1920-kh-rokiv-vynakhid-bilshovykiv-chy-dzhyn-iz-pliashky/ https://www.radiosvoboda.org/a/30576563.html
| |
|
| |
| Всього коментарів: 0 | |