В 2023рр. відзначається 100-річчя процесу українізації. Пропонуємо ознайомитися з деякими фактами. 

В квітні 1923р. на XII зʼїзді РКП(б) в Москві була проголошена так звана політика «коренізації». Тобто органи держвлади національних республік мали перейти на рідну мову і розвивати національну культуру. А до партійного керівництва висували представників корінного населення.

Необхідною умовою для «коренізації» було урахування національних особливостей та інтересів неросійських народів. 

Головною причиною політики "коренізації" стало посилення процесів національного відродження. Щоб утримати контроль над територіями, де проживало коріне населення, в Москві було вирішено очолити ці процеси. Особливо сильними національні рухи були на території України. Тому «українізації» українського суспільства приділялась найбільша увага. Саме українізація стала наймасштабнішою серед усіх республік. Одним з головних ідеологів політики українізації був Йосип Сталін — на той час нарком у справах національностей. 

Досить важливими причинами такої політики були значні економічні проблеми, а саме впровадження Нової економічної політики. 

Також були і зовнішньополітичні завдання. По-перше, сформувати на міжнародній арені позитивний імідж СРСР як держави, в якій реалізовується право націй на самовизначення. По-друге, залучити на свою сторону українців, які проживали за межами Радянського Союзу — в еміграції та на етнічних землях у складі інших держав. 

Українізація — розширення суспільних функцій української мови, впровадження її до офіційного вжитку в державній, політичній, громадській і культурно-освітніх установах та організаціях у 20-х роках на території УРСР та в місцях компактного проживання українців в інших республіках СРСР, зокрема в Курській і Воронезькій областях, на Північному Кавказі, у Північному Казахстані, Сибіру, на Далекому Сході, тобто у тих регіонах, які були історично населені українцями.

Політику «українізації» успішно реалізовували в освіті, культурі, науці та пресі. На початок 1930-х років кількість шкіл з українською мовою навчання перевищувала 80 відсотків, на українську мову перейшли дві третини вищих навчальних закладів і навіть деякі військові частини. Україномовна преса становила 89 відсотків усього тиражу газет в республіці, три чверті театрів давали вистави українською мовою. На Одеській та Київській кіностудіях знімалися українські фільми. Друкувалися твори класиків української літератури та молодих авторів. Масово видавались агітплакати, методичні матеріали з проведення українізації. 

Видавалися наукові роботи з української лінгвістики, словники технічної та ділової лексики. Українською мовою перекладали передові європейські наукові посібники та підручники. Дисципліна «українознавство» викладалася не тільки у вишах УРСР, а й на Кубані. Зʼявився новий український правопис, в якому послаблювався деформаційний вплив російської мови — «харківський», або «скрипниківський», за прізвищем одного з його ініціаторів, наркома освіти Миколи Скрипника. 

Спрацював зовнішньополітичний розрахунок більшовиків. У Галичині в 1920-і зросла популярність і вплив Компартії Західної України. Українські емігранти з Берліну, Відня, Праги і Парижу теж повірили в серйозність курсу на «українізацію» і почали повертатися до УРСР, серед них Михайло Грушевський та Юрий Тютюнник, колишній генерал української армії. 

Але партійне керівництво і чиновники УРСР не поспішали переходити на українську мову. На той час більшість чиновників та керівників були росіянами або представниками інших національностей. У 1920-х — на початку 1930-х посаду першого секретаря ЦК КП(б)У обіймали: німець Еммануїл Квірінг, єврей Лазар Каганович і поляк Станіслав Косіор. Тому вийшов своєрідний парадокс: вимога почати «українізацію» йшла з Москви, а місцева влада в Харкові, який тоді був столицею УРСР, її всіляко саботувала і «правильні» постанови ухвалювала лише для галочки. 

Якщо Каганович хоча б намагався вивчити українську мову, то Е. Квірінг і його другий секретар Дмитро Лебідь виступали категорично проти політики «українізації». Російську культуру вони вважали передовою, а українську називали «нижчою культурою села».

В 1923 році відкрили мовні курси. До літа наступного року тих, хто не вивчить українську, погрожували звільнити. Для контролю запровадили інститут інспекторів з українізації, які могли без попередження зʼявлятися з перевіркою в будь-якій державній установі.

Також була запроваджена система складання іспитів зі знання української мови для фахівців та чиновників. Створено відповідний Комітет експертизи, який видавав посвідки про складання таких іспитів з терміном дії всього на один рік. 

Але серед української інтелігенції були й ті, хто з пересторогою ставився до такої різкої зміни політики радянської влади. 

В подальших публікаціях ми продовжимо висвітлювати різні аспекти процесу українізації.